Шановні співвітчизники!

 

Дорога українська громадо!

 

Сьогодні, в цей скорботний день, я говоритиму про Голодомор 32-33 років. І разом з вами згадую мільйони невинно убієнних тільки за те, що вони були українцями.

 

Цього тижня я підписав Указ про вшанування пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій. Сьогодні ми вперше на державному рівні відзначаємо трагічну дату і молимося за душі загиблих.

 

Україна довго не могла згадувати про голодомор. Десятки років ми говорили про цю трагедію тільки пошепки, зі страхом і відчаєм. Нам тлумачили, що в Україні не було голоду, а був неврожай. Нас привчали, що це вигадка, і старанно приховували правду. Але в кожній українській родині – на Слобожанщині чи на Поліссі, в Криму чи Донбасі – знали, що то був голод.

 

Велика Ліна Костенко писала:

 

«Ой ти ж роде мій, роде, родоньку?
Чом бур’ян пішов по городоньку?
Роботящий мій з діда-прадіда, двір занедбаний, Боже праведний»

 

Кожна сім’я на власній історії пережила трагедію 32-33 років. У моїй родині згадують діда Івана – сильного і працьовитого, – який не пережив страшної зими. У сім’ї моєї дружини щовесни поминають родичів, похованих у селі Зайцівка на Луганщині. У моїй рідній Хоружівці у 32-33 роках полягло 600 людей. Імена тільки 40 з них змогли встановити, інші покояться на сільському цвинтарі під безіменними хрестами, бо смерть косила цілими родинами і вулицями.

 

Кожного з нас з дитинства вчили святому ставленню до хліба. Моя бабуся Катерина збирала зі столу хлібні крихти й наказувала дітям доїдати все до скоринки. Такою є історична пам’ять народу, що пережив божевілля голоду.

 

Важко збагнути, що за геноцидом стояла політика. Страшно усвідомлювати, що цей експеримент задумався заради одного – знищення свідомої української людини. А полігоном для експерименту було обрано село – колиску української нації.

 

Голодомор став одним з найжахливіших злочинів в історії людства. Рахунок загиблих йшов на мільйони. Україна втратила чверть свого населення. Щохвилини вмирало 17 людей, щогодини – 1000, майже 25 тисяч – щодня. 11 тисяч сіл опустіли. Це була справжня війна проти нації. Смерть не розрізняла своїх жертв ні за віком, ні за статтю. Удар прийшовся на основу нашого духу – родину, віру в Бога і любов до землі. Матері божеволіли і їли своїх дітей, люди проклинали Небо і ниву. Радянський режим знав – тільки так можна було стерти національну пам’ять.

 

А який народ може жити без пам’яті? Це перекотиполе без коріння. Без роду, без племені. Без минулого і майбутнього. Таким народом легко маніпулювати, його легко зробити рабом. Гіркі плоди свого безпам’ятства наше суспільство пожинає і сьогодні. Нонсенс – але смерть мільйонів закатованих і досі предмет дискусій: чи то був голод, чи то був неврожай? Чи був то злочин, чи недбальство?

 

Голодомор – чи не єдина трагедія такого масштабу, за яку ніхто не розкаявся, не вибачився і не поніс покарання. Завдання політиків мого покоління – відстояти історичну пам’ять, зробити все, аби увесь світ визнав Голодомор геноцидом. Доки голодний мор залишатиметься білою плямою в історії, доти людство не побачить усього ланцюга геноцидів ХХ століття.

 

Сьогодні я згадую тих великих достойників, які першими привернули увагу людства до трагедії українського народу. Василь Барка, який у 1963 році у своїй книзі «Жовтий князь» вперше вжив слово голодомор, поет Борис Олійник, який першим вголос сказав про трагедію.

 

Цього тижня комісія державних нагород та геральдики при Президентові України прийняла рішення про відзнаку Джеймса Мейcа – історика, який привернув увагу світу до Голодомору. Посмертно його буде відзначено орденом Ярослава Мудрого. Конгрес США ще у 1988 році визнав Голодомор 32-33 років геноцидом проти українського народу. Пізніше, такі ж рішення прийняли парламенти Австралії і Канади, Аргентини і Литви. У 2003 році Організація Об’єднаних Націй визнала Голодомор.

 

До цієї декларації долучилися 63 країни. Я доручаю Міністерству закордонних справ продовжити роботу серед країн-членів ООН. Ми разом повинні добитися міжнародного визнання геноциду. В українському парламенті вперше слухання про Голодомор відбулися у 2003 році. Й досі деякі політики соромляться визнати страшну правду, наполягають на версії неврожаю. Я закликаю всі політичні сили бути чесними: ми маємо говорити про Голодомор не тільки як про національну трагедію. Це був злочин проти українського народу, організоване знищення мільйонів людей.

 

Сьогодні ми зробили перший крок до того, аби цей день став днем жалоби для кожного українця. У Києві на Дніпрових кручах ми заклали калиновий гай, де будуть висаджені 10 тисяч дерев – у пам’ять про кожне постраждале українське село. В усіх церквах пройшли поминальні панахиди, а ввечері у вікнах наших осель загорілися мільйони свічок – в пам’ять по кожному загиблому. Вірю, цей трагічний день згуртував українську націю, змусив кожного з нас згадати нашу історію і замислитися над майбутнім.

 

Я даю доручення уряду провести конкурс проектів на створення пам’ятника жертвам голодоморів і політичних репресій. Міністерство культури повинно ініціювати конкурс на кращий сценарій фільму про Голодомор. Ми маємо створити Інститут пам’яті і відкрити Музей Голодомору.

 

Я звертаюся до кожного з вас – давайте разом збережемо кожну пам’ятку про ті страшні дні. З нами поряд живуть свідки трагедії. Запишіть історію своєї родини і села, розпитайте про Голодомор сусідів і друзів. Історією може бути тільки те, що ми зможемо зберегти. Я звертаюся до керівників регіонів – підтримайте ініціативи щодо збереження пам’яті про Голодомор. Нехай у кожному краєзнавчому музеї з’явиться зала пам’яті.

 

Цього тижня збіглися в часі дві історичні події для української нації.

 

Вперше ми відзначали День Свободи і вперше на високому державному рівні вшановуємо пам’ять жертв голодоморів і політичних репресій.

 

Для мене цей історичний ланцюг є дуже символічним. 74 роки тому тодішній диктатор Сталін розгорнув кампанію геноциду проти українського народу, аби назавжди вбити національну свідомість.

 

Рік тому новітні диктатори спробували ліквідувати почуття гідності цілого народу, навіть не сподіваючись, що національна свідомість і патріотизм не знищені. А навпаки, виплекані, врятовані, збережені минулими поколіннями, передані молодим як найцінніший заповіт.

 

Саме почуття гідності і патріотизму допомогли нам разом відстояти демократію і національну свідомість.

 

Переконаний: народ, який ігнорує свою історію, не має майбутнього. Я згадую слова Папи Римського Івана Павла ІІ, який сказав: «Усвідомлення помилок минулого спонукає будувати майбутнє». Сьогодні ми запалюємо свічки на вікнах наших осель.

 

Це – наш обов’язок перед «мертвими, живими і ненародженими».