У статті автор розкриває проблему глобалізації в контексті невизначеного майбутнього. Критичний аналіз праць ключових дослідників глобалізації - с. Гантінгтона, м. Кастельса, в. Іноземцева та м. Уотерса - засвідчує, що на разі актуальною є проблема міжцивілізаційного конфлікту, яка може бути розв'язана, якщо західна і східна цивілізації, усвідомлюючи свою неповторність, не будуть нав'язувати її одна одній.

Проблема глобальних трансформацій світового порядку набула особливої актуальності в 90-х роках ХХ століття у зв'язку з появою тенденцій до зростання та злиття економічних, технологічних, інформаційних процесів між країнами усього світу. Глобальна взаємозалежність суспільств у різноманітних сферах співіснування створювала враження про наявність певної тенденції, яка має поширитися на увесь світ, і всі країни разом будуть рухатися в одному, загалом прогресивному напрямі. Здавалося, що проблема вибору шляхів суспільного розвитку більше не стоїть на порядку денному, оскільки загальна тенденція вже визначена.

Сам термін "глобалізація" виник і набув поширення в середині 80-х років, і його застосування, в основному, пов'язують з іменем американського соціолога Р. Робертсона, який у 1985 р. дав тлумачення цьому поняттю, а згодом у 1992 р. видав книгу під такою ж назвою. Теорія глобалізації робить наголос саме на масштабності тих змін, які охопили майже весь світ, а з іншого боку, начебто засвідчила потенціал західної моделі розвитку, яка визначає і уособлює цю тенденцію до глобалізації. Загалом, ця тенденція виглядає як активна експансія вестернізації. Особливого поширення ідеї глобалізації набули в період 90-х років, коли західний світ досяг значного економічного зростання, азіатський світ уповільнив свій розвиток внаслідок кризи, а посткомуністичні країни почали активно впроваджувати ринкову економіку.

Втім, не всі суспільствознавці вважають, що має місце глобалізація як така. До того ж, зрештою з'ясувалося, що ця тенденція не є однозначною і поряд із зростаючою глобальною взаємодією різних країн світу існує тенденція до формування "однополюсного світу" (В. Іноземцев), коли "точка росту" перебуває лише в одному місці, а інші країни приречені на безнадійне існування в якості довічного аутсайдера.

Такий висновок напрошувався через те, що специфіка сучасної доби світового розвитку полягає в тому, що відбулася зміна джерел поступального розвитку постіндустріальних країн. Якщо раніше таким джерелом виступали технологічні інновації матеріального виробництва, то для постіндустріальних країн джерелом економічного розвитку виступає теоретичне знання, а матеріальне виробництво як таке втрачає своє домінуюче становище. Звідси випливає дуже суттєва різниця між індустріальними та постіндустріальними країнами якраз у плані несумісності стимулів для подальшого розвитку. Для перших має значення розвиток матеріальної бази на основі індустріального типу праці. Мірилом розвитку для других є інтелектуальний потенціал країни, здатність людей до творчості. Відповідно відбувається певна поляризація світу на тих, хто вже освоїв нову постіндустріальну систему цінностей і новий спосіб розвитку, і тих, хто продовжує орієнтуватися на матеріальні цінності та індустріальний спосіб виробництва.

Драматизм ситуації полягає в тому, що постіндустріальний світ стає самодостатнім, він меншою мірою залежить від країн з матеріальним способом виробництва. Як пише з цього приводу М. Кастельс, "глобальна економіка у ХХІ ст. буде поширюватися, використовуючи значне збільшення потужності телекомунікацій і обробки інформації. Вона проникає в усі країни, на всі території, в усі культури, в усі комунікаційні потоки і в усі фінансові мережі, безупинно проглядаючи планету у пошуках нових можливостей для отримання прибутку. Але вона буде це робити вибірково, з'єднуючи значимі сегменти і нехтуючи місцевостями і людьми, які вже вичерпали свій потенціал або не викликають інтересу на даний момент".

З іншого боку, країнам з домінуванням матеріального виробництва неможливо "наздогнати" постіндустріальні країни: це в принципі неможливо через різні соціокультурні орієнтації. Неспроможність моделі "наздоганяючого" розвитку по відношенню до постіндустріального суспільства зумовлена багатьма причинами. Модель від самого початку містила в собі певні обмеження, оскільки передбачала певну мобілізацію зусиль населення країн з дешевою робочою силою і нерозвиненим внутрішнім ринком. Тобто мовби навмисно закладено в існування такого суспільства нерозвинену робочу силу. Але те, що раніше було перевагою у конкурентній боротьбі з іншими країнами, згодом стає перешкодою для переходу до наступного етапу суспільного розвитку. Або, як зазначає з цього приводу В. Іноземцев, "принциповим моментом, що не дозволяє індустріальним країнам досягнути рівня постіндустріальних, є якісна відмінність джерела поступу тих і інших: у першому випадку це - економічний тиск на людину як економічного суб'єкта, що виражається у максимізації вироблених ним інвестиційних благ; у другому - це вільний розвиток неекономічно мотивованих особистостей, що виражається у створенні нових інформаційних благ і нових стандартів виробництва та споживання, нового типу соціальних зв'язків і нової якості життя".

Саме на цій підставі В. Іноземцев робить висновок про утворення в процесі вестернізації "однополюсного" світу. "Цілком очевидним, - пише він, - є поділ сучасного світу на постіндустріальний центр і індустріальну, а почасти навіть доіндустріальну периферію, причому природна конвергенція цих складових видається сьогодні абсолютно нереальною". Звідси він робить висновок, що поняття "глобалізація" є не зовсім коректним. Наводячи відоме визначення М. Вотерса, що глобалізація являє собою "соціальний процес, в ході якого стираються географічні кордони соціальних і культурних систем, і населення все більше усвідомлює зникнення цих кордонів", В. Іноземцев зазначає, що під нього можна підвести будь-які процеси, і воно втрачає специфіку, яка є ознакою наукового визначення. Перераховуючи ознаки глобалізації, які наводять соціологи (активізація міжнародних контактів, розвиток комунікацій, взаємне збагачення культур, глобальна взаємозалежність соціальних і політичних рішень), економісти (активізація міжнародних фінансових трансакцій, збільшення обсягів міжнародної торгівлі, засвоєння західних стандартів споживацької культури), В. Іноземцев робить протилежний висновок: "Втім, все це аж ніяк не означає, що глобалізація сучасного суспільства повинна розглядатися як безперечна даність". Наявність певних кількісних показників ще не свідчить про якусь специфічну якісну характеристику світу. Іноземцев схиляється до думки, що "глобалізація" - це лише теоретична конструкція, що призначена відобразити формування однополюсного світу, і до того ж у якості ідеального світового порядку.

Однак ця точка зору дещо тенденційна і відображає прагнення автора видати концепцію "однополюсного світу" за єдино правильну. (До того ж, зазначимо в дужках, в інших частинах своєї книги Іноземцев користується поняттям глобалізації в позитивному його розумінні). Мовби відповідаючи на його тезу, М. Кастельс пише: "Якщо проблема лише в тому, що тенденції процесу глобалізації поки ще остаточно не реалізовані, то це лише питання часу, коли в історичній послідовності чітко проявиться профіль нової глобальної економіки". Звичайно, Кастельс цілком розуміє, що на сьогодні глобалізація має свої обмеження, оскільки доки будуть існувати національні держави і національні уряди, доти буде проводитися національна політика протекціонізму і будуть існувати економічні регіони, не включені до глобальної економіки. Однак в цілому Кастельс підтримує концепцію глобалізації, роблячи лише деякі застереження зокрема, що глобальна економіка - це не економіка планетарного масштабу. Вона заторкує лише окремі сегменти світового економічного простору. Як вже зазначалося, постіндустріальна економіка діє вибірково, залучаючи лише ті країни і регіони, які становлять для неї інтерес.

Проте процес глобалізації не є безболісним і безконфліктним. З боку виключених із глобальної економіки країн і територій можливі дві різні реакції. Одна з реакцій полягає в тому, що ці країни підключаються до глобальної економіки через "тіньові" сектори. Тобто виникає те, що Кастельс називає "перверсивним зв'язком".

Інша реакція може набути форми відсторонення виключених від тих, хто їх ігнорує. Як пише з цього приводу М. Кастельс, "різного роду фундаменталізми, що походять від різних джерел, будуть становити найбезкомпромісніший виклик однобічному домінуванню інформаціонального глобального капіталізму. Їх потенційний доступ до зброї масового знищення кидає гігантську тінь на оптимістичні перспективи інформаційної доби".

Ще одна небезпека для майбутнього світу пов'язана з новими формами ведення воєнних дій, які будуть використовуватися індивідами, організаціями і державами, сильними у своїх переконаннях, але слабкими у своїх військових засобах. Як зазначає М. Кастельс, глобальний або локальний тероризм є основною небезпекою для інформаційної цивілізації. Зокрема він пише: "Зростаюча технологічна витонченість визначає два шляхи, що призведуть до безмежного терору: з одного боку, невеличка цілеспрямована група, фінансово забезпечена та добре поінформована, може спустошити цілі міста або завдати удару по нервових центрах нашого існування; з іншого боку, інфраструктура нашого повсякденного життя - від енергії до транспорту і водопроводу - стала настільки складною та заплутаною, що її вразливість зросла експоненційно. В той час як нові технології допомагають системам безпеки, вони також роблять наше повсякденне життя все більш доступним для зовнішніх впливів".

У цьому зв'язку деякі західні вчені (зокрема С. Гантінгтон) вказують на актуалізацію міжцивілізаційних конфліктів. Виявилося, що між ними існує маса особливостей, а звідси утворюється можливість виникнення конфліктних ситуацій саме через несумісність ціннісних орієнтацій різних цивілізацій. Як приклад можна навести відому тезу С. Гантінгтона про "зіткнення цивілізацій" і його прогноз щодо виникнення в майбутньому незліченних конфліктів, яких неможливо буде уникнути через розбіжність культурних і релігійних орієнтацій.

У своїй загальновідомій праці "Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку" (1996) С. Гантінгтон змальовує картину наростання нового типу напруженості у світовій спільноті. Він відстоює думку, що майбутні конфлікти спричинятимуться, в основному, через розбіжність між цивілізаціями, культурами, релігіями. Щодо цього С. Гантінгтон дає досить розгорнуту панораму попередніх конфліктів і війн та причин їх виникнення протягом історичного розвитку. Відповідно вибудовується певна логіка зміни одних причин іншими. Так, на світанку історії переважали конфлікти і війни, що спричинялися через релігійні розбіжності або через боротьбу династій. Після Вестфальського миру (1648) в західному світі конфлікти мають місце, в основному, між державцями-імператорами, абсолютними монархами, конституційними монархами, що прагнули змінити свою владу, свої армії, економічну силу та спрямовували свої зусилля на захоплення нових територій. З часом утворюються національні держави з більш демократичними формами правління і відповідно після цього, за висловом Р. Палмера, "закінчилися війни королів, розпочалися війни народів". Ця схема розгортання воєнних конфліктів діяла до 1917 р., коли після здійснення російської революції до конфлікту національних держав додається конфлікт ідеологій. Зрештою у ХХ ст., як пише С. Гантінгтон, "стосунки між цивілізаціями просунулися від фази, коли переважав однонаправлений вплив однієї цивілізації на всі інші, до фази інтенсивної стабільної взаємодії усіх цивілізацій. Обидві головні характеристики попередньої доби міжцивілізаційних відносин почали зникати" [1, c. 120]. Йдеться про те, що в цей період завершується беззастережна "експансія Заходу" і починає зростати "бунт проти Заходу". Незахідні суспільства все частіше виступають не пасивними об'єктами впливу західних цивілізацій, а активними суб'єктами як своєї історії, так і світового порядку в цілому.

До того ж, у ХХ ст. виникає інша тенденція в самих державах-націях, коли вони починають об'єднуватися в "універсальні держави", зокрема такі процеси характерні для Західної Європи та Північної Америки. Тобто формуються певні конфедерації, об'єднання, де полегшуються різні форми кооперації, взаємодії, комунікації, міжкультурні зв'язки.

З іншого боку, мірою того, як світ у цілому виходить з-під впливу західної цивілізації, відбувається падіння впливу ідеологій. З цього приводу С. Гантінгтон зазначає, що Захід не створив жодної великої релігії, а разом з падінням впливу західної цивілізації знецінюється роль великих ідеологій. В країнах незахідного світу визначальна роль належить релігіям. Звідси Гантінгтон робить такий висновок: "Міжцивілізаційне зіткнення культур і релігій витісняє народжене Заходом всередині - цивілізаційне зіткнення політичних ідей".

Для того, щоб краще зрозуміти можливі форми взаємовідносин між різними цивілізаціями, розглянемо ті, що вже склалися в період домінування західної цивілізації. Одна з найпростіших відповідей на вплив західної цивілізації - це відторгнення, несприйняття західних ідей і технологічних напрацювань. Типовий приклад такої позиції демонстрували в минулому Японія та Китай. Але плата за таку самоізоляцію надто висока: за умов технологічного відставання ці країни змушені були допустити можливість західних технологій та ідей. Зрештою, на сьогодні зрозуміло, що позиція повної ізоляції є безперспективною. І, крім релігійних фанатиків, ніхто на неї не погоджується.

Інша позиція у формах міжцивілізаційних відносин отримала назву кемалізм, за ім'ям Мустафи Кемаля, першого президента Турецької республіки. Передумова такої позиції полягає в тому, що модернізація і вестернізація бажані і необхідні, а оскільки традиційна культура з модернізацією несумісна, то потрібно від такої культури відмовитися або скасувати. Передбачається, що модернізація і вестернізація йдуть поруч і підсилюють одна одну. Зрозуміло, що така позиція цілком влаштовувала західний світ, оскільки передбачалося, що такий шлях розвитку - єдино правильний, і всі повинні його наслідувати. Отже, незахідним цивілізаціям потрібно відмовитися від своєї системи цінностей, засвоїти західну і повністю змінити спосіб свого існування. В Туреччині Ататюрк пішов саме таким шляхом. Однак при цьому виявилися і негативні наслідки такої позиції, оскільки країна виявилася "розірваною": більшість населення залишалась ісламською за релігією, традиціями, звичаями, а еліта повністю сприйняла західні цінності і сповнена рішучості розвиватися разом із Заходом. Ця розірваність небезпечна тим, що час від часу ісламізм витісняє прозахідну орієнтацію і спричиняє соціально-політичні конфлікти.

Історія розвитку цивілізацій дає нам приклад і третього варіанта взаємодії цивілізацій - реформізм. Як зазначає з цього приводу С. Гантінгтон: "Стратегія відторгнення переслідує безперспективну мету - ізолювати суспільство від сучасного світу, який стає усе тіснішим. Кемалізм ставить важку і травмуючу задачу - ліквідувати культуру, що існувала віками, і замінити її цілком новою, привнесеною з іншої цивілізації. Третій вибір полягає в тому, щоб спробувати сполучити модернізацію зі збереженням цінностей, практики і інститутів корінної культури суспільства". Зрозуміло, що останній вибір набув найбільшої популярності серед незахідних країн. В Японії цей підхід знайшов відображення у гаслі: "Японський дух, західна техніка". В 30-х роках ХІХ ст. подібна спроба була здійснена в Єгипті. С. Гантінгтон пише, що "реформізм такого типу був найпоширенішою відповіддю Заходу з боку частини мусульманських еліт протягом 50 років - з 70-х років ХІХ ст. до 20-х років ХХ-го, коли він зіткнувся спочатку з викликом з боку кемалістів, а потім і з боку більш рафінованого реформізму у фундаменталістській формі".

Однак усі три відповіді незахідних суспільств на модернізацію і вестернізацію не були однозначними. Там, де модернізація набирає обертів, інтенсивність вестернізації падає і місцева культура починає відроджуватися. Згодом модернізація міняє й баланс між цивілізаціями (залежність від Заходу зменшується), і в суспільстві зростають пошуки національної ідентичності.

Зрештою, історія розвитку цивілізацій свідчить, що протягом значних історичних періодів цивілізації неодноразово стикалися з ситуацією, коли мали місце різні запозичення і форми взаємодії. Але багато фактів свідчать на користь "гіпотези незмінності", яка говорить про те, що в цивілізації існує деяке незмінне ядро, яке при будь-яких запозиченнях залишається незмінним. Цивілізації вибірково запозичували окремі елементи у інших цивілізацій, пристосовуючи, перетворюючи і асимілюючи їх, щоб забезпечити виживання основних цінностей. Зокрема, свого часу Китай запозичив індійський буддизм, але це не призвело до "індуїзації" Китаю. Араби-мусульмани запозичили деякі надбання еллінської культури. Японія у VІІ ст. запозичила китайську культуру і трансформувала її у більш високу цивілізацію.

Втім, вчені розрізняють витончені культури і інструментальні. Для інструментальних систем характерна більш висока лабільність по відношенню до нововведень, які органічно включаються в традиційну систему цінностей. Витончені культури, навпаки, характеризуються високим ступенем єдності, просякнуті релігією як визначальним принципом пізнання. Такі системи ставляться вороже до нововведень. Тому китайське і японське суспільства (як інструментальні культури) швидше пішли шляхом модернізації, ніж ісламське. Зрештою, на думку С. Гантінгтона, досвід ХХ ст. свідчить, що модернізація не обов'язково супроводжується вестернізацією, а це означає, що замість того, щоб світ рухався до одноманітності, маємо ситуацію, коли окремі цивілізації змінюються в бік самобутності і починають протистояти західному світу.

Отже, робить висновок Гантінгтон, конфлікти будуть наростати і саме між цивілізаціями. Стосунки між цивілізаціями і раніше не були дружніми. Найчастіше - це стосунки суперництва, змагання чи холодного миру. На думку Гантінгтона, міжцивілізаційні конфлікти набувають двох форм: на локальному рівні - по лініям розлому (між сусідніми державами, що відносяться до різних цивілізацій, або між різноцивілізаційними групами, що існують в межах однієї держави); на глобальному рівні виникають конфлікти між так званими серцевинними державами різних цивілізацій. Серед причин, що викликають ці конфлікти, можна назвати боротьбу за військову перевагу, за економічну потужність, за захист людей, за відстоювання культурних і моральних цінностей, іноді за територію.

Сьогоденна можливість міжцивілізаційних конфліктів зумовлена тим, що змінюється конфігурація серцевинних держав, баланс сил між цивілізаціями, Захід втрача свою гегемонію і намагається її відновити. Як зазначає С. Гантінгтон, "якщо незахідним суспільствам призначено формуватися під впливом західної культури, то на цей раз це може відбутися тільки в результаті експансії, розгортання і застосування Заходом сили. Імперіалізм - неминучий логічний наслідок універсалізму". Він доводить, що західний універсалізм небезпечний для світу, оскільки може призвести до великої міжцивілізаційної війни між серцевинними державами. А така війна небезпечна в першу чергу для Заходу, оскільки він все ще переоцінює свої можливості.

 

intellect.org.ua