Європа має неоднакові підходи до Балканських країн та України. Але й власне українські політики не мають згоди щодо пріоритетів зовнішньої політики. Чи стануть парламентські вибори-2006 визначальними для євроінтеграції? Про це – розмова з політологом Олександром Дергачовим.
 
- Назвіть, будь ласка, плюси і мінуси української зовнішньої політики на європейському напрямку у 2005 році.
 
- Рік тому ми вперше отримали владу, яка відверто проголосила європейський вибір. У попередньої української влади європейський напрямок був лише ознакою маневрування і мали місце великі невідповідності між такою зовнішньою політикою і внутрішніми обставинами.

Сьогодні зняті штучні перешкоди для зближення з Європою. Але ми маємо оцінювати, наскільки складні об’єктивні обставини, які поки що відсторонюють нас від тих стандартів, вироблених об’єднаною Європою. Очевидно, були безпідставними розрахунки, що відбудеться якийсь стрибок, що Європа на хвилі помаранчевої революції окреслить реальні перспективи інтеграції до ЄС, чи на те, що буде скорочений цей шлях. Всього цього не відбулося, і, можливо, це правильно, оскільки ми самі до цього не готові, якщо не здійснимо досить глибоких системних перетворень для того, щоб бути конкурентноздатними і скористатися перевагами, які дає участь в об’єднаній Європі. Крім того, не повинна понижуватись якість, послаблюватись ЄС за рахунок негараздів в окремих країнах.
 
Ми маємо бути готові посилити Європу своєю присутністю, шукати шляхи, як долучитися до розбудови Європи, коли вона з розширенням набуватиме більш вагомої слов’янської складової, де Україна могла би додати багато рис до європейської ідентичності.

Отже, ми вступили у якісно іншу історичну ситуацію, у такий час, в якому ми вже шукаємо конкретних шляхів, можемо більш конкретно розраховувати розклад свого руху в ЄС, але шлях цей, дійсно, дуже довгий. На сьогодні треба констатувати, що ми не здійснюємо певної програми європеїзації. Ми перебуваємо в стані  політичної боротьби. Є чимало політичних сил, які не є носіями європейських цінностей, і які, напевно, будуть в наступній Верховній Раді і, можливо, формуватимуть уряд.
 
При цьому важко говорити на сьогодні, що Україна, використовуючи досвід балтійських країн та Польщі, здійснить за 8-12 років програму реформування. Поки що ми не можемо почати відлік цього часу. Але суспільні настрої щодо європейської ідентичності країни стали більш виразними.
 
- Австрія, яка з 1 січня головуватиме в ЄС, задекларувала поновлення дебатів про подальше розширення ЄС, маючи на увазі балканські країни. Що має зробити Україна, щоб втрутитися у цю дискусію?
 
- Ми сьогодні нічого не встигнемо зробити. Нам треба реалізовувати проголошену програму. Ми вже не раз констатували і на експертному і на офіційному рівні, що є елементи такого не уніфікованого підходу до тих, хто прагне опинитися в Європі. Тобто деякі балканські країни є можливо, менше, ніж Україна, підготовленими до вступу в ЄС, проте щодо них діють особливі програми прискорення інтеграції. Їх фактично втягують до об’єднаної Європи.

Але цим Європа вирішує проблему стабілізації ситуації в важливому для неї регіоні. Що стосується України – тут інші масштаби. Треба тверезо оцінювати реальну готовність європейців: вони щойно з великими складнощами ухвалили перспективний стратегічний бюджет ЄС, де залишаються статті підтримки нових членів. Але ж треба, щоб вони ще спрацювали, щоб це призвело до вирівнювання розвитку у країнах регіону.
 
- Чи можна говорити, що Європа починає виходити з кризи у зв’язку з ухваленням бюджету ЄС на 2007-2013 роки, поновленням дискусії про розширення?
 
- Думаю, взагалі деяким перебільшенням було і раніше казати про кризу в ЄС. Є проблеми. Вони певний час не вирішувалися. А зараз ця машина рушила вперед. Але цей бюджет – лише півсправи. З європейською конституцією – це інший механізм.
 
У будь-якому випадку, ми маємо ситуацію, коли Європа мусить вирішувати свої нагальні проблеми. А ми маємо в короткий термін досягти критичної маси перетворень, щоб дійсно бути здатними динамічно реалізовувати політику зближення з ЄС. Поки що ми вирішуємо попередні, базові завдання.

І дай нам Боже, в межах плану дій Україна-ЄС, який діятиме ще протягом двох років, не стільки реалізувати те, що в ньому записано, а вирішити ті внутрішні проблеми, які нас відволікають від реалізації національної стратегії, складовою якої є інтеграція до ЄС. Сподіваюся, що березневі парламентські вибори вирішать це питання і у нас буде час на те, щоб не тільки вирішувати поточні проблеми, а подумати про перспективу. І в цій перспективі знайде більш конкретне місце євроінтеграція.
 
- Але у залежності від того, чи буде в Україні реванш політиків, які виступають проти європейської інтеграції, може залежати і позиція Європи. ЄС вичікує на результат українських виборів?
 
- Я думаю, тут більше, ніж вичікування. Європа дивиться, чи досягне український політикум консенсусу у питанні європейського вибору. Бо сьогодні ми можемо знайти політичну більшість за європейську інтеграцію. Але водночас, легко знайдемо більшість і за євразійську інтеграцію.
 
Якщо говорити про парламентські вибори в Україні – це перший крок, щоб зняти ці сумніви. Однак якісно ситуація в Україні вже покращилася: ми не маємо вже політичної гри в європейський вибір, ми маємо справу з реальними проблемами
 
- Європа не хоче втручатися в російсько-український газовий конфлікт, а паралельно йдуть домовленості про спільний проект будівництва газопроводу в Європу в обхід України. Наскільки можна казати про подвійну гру, подвійні стандарти?
 
- Можна зрозуміти Європу, яка не хотіла втручатися в конфлікт, поки він не загрожує самій Європі. Але можна було би підтримати ідею тристороннього пошуку стратегічних рішень, де Європа виступала би як імпортер, Росія як експортер, а Україна як транзитна держава. Йдеться про побудову системи стабільних відносин, де ми не залишилися би сам на сам з Росією.

Ми могли би навіть повернутися у цьому форматі до ідеї міжнародного консорціуму, але не до передачі труби Росії, а до створення програми реконструкції та модернізації нашої системи і створення стабільних, передбачуваних умов розрахунків і це гарне рішення. І тут є простір, щоб європейці виявили свій прагматизм.
 
- Тобто Ви вважаєте, що Європу ще можна залучити до цього питання, незважаючи на те, що представники ЄС вже відмовилися втручатися у ситуацію?
 
- Це питання стане на порядку денному все одно. Дійсно, небажано, щоб продовжувався нинішній стан загострення українсько-російських відносин. Тобто мала би бути окремо вирішена нинішня криза у двосторонніх стосунках. І просто заклики до європейців втрутитися, думаю, не будуть результативними.
 
Натомість для розв’язання кризи Україна має задіяти міжнародні, і зокрема, європейські механізми розгляду подібних спорів.
 
А у перспективі можна, дійсно, говорити про трикутник енергетичних відносин. Думаю, що тут може бути знайдений баланс інтересів і вигоди для всіх учасників. 

"ProEUROPA"