Дослідження сучасної історії країн пострадянського простору - актуальна проблема історичної науки. Мета цієї розвідки - відстеження й аналіз економіко-політичних процесів у Грузії за останні п'ятнадцять років та оцінка європейських перспектив цієї країни.

Останні 10-12 років ХХ ст. були для Грузії періодом балансування між "колапсом " та "реконструкцією". Шостого квітня 1989 р. (за два дні до кривавої трагедії в Тбілісі) на мітингу активістів товариства імені А.Церетелі було прийнято звернення до президента, конгресу США та керівництва НАТО з проханням надати допомогу Грузії для її виходу зі складу СРСР. В разі необхідності автори документа не виключали дислокації військ євроатлантичного альянсу на грузинській території [7, с.60]. Добре відомі події 8 квітня прискорили створення Комітету національного порятунку, масовий вихід з лав КПРС (зокрема це зробили 40 письменників республіки). Знову, як навесні 1956 р., спостерігалася хвиля русофобії, до кінця 1989 р. всі російські назви вулиць та площ у Тбілісі були замінені на національні [37]. Після того, як 9 квітня 1991 р. Верховна Рада Грузії оголосила відновлення державної незалежності, Москва організувала економічну блокаду республіки, наклепницьку інформаційну війну, активізувала діяльність агентури КДБ. Такі дії допомогли перемозі на президентських виборах 26 травня 1991 р. ставленику націоналістів З.Гамсахурдіа з його тезою "Грузія - тільки для грузинів". Він передбачав, що на початку 1996 р. республіка стане незалежною де-факто і де-юре. Протягом 1991-1992 рр. у Грузії друкували карти, де російське узбережжя Чорного моря, включаючи Сочі, вказувалось як частина історичної Грузії. Підтримка грузинським президентом Чечні, відмова від членства країни в СНД коштувала йому влади. 2 грудня 1991 р. війська Закавказького військового округу, частина військовослужбовців Національної гвардії Грузії почали штурм резиденції З. Гамсахурдії, будівель Верховної Ради та Кабінету Міністрів. Їм на допомогу прибули підрозділи Тверської дивізії, 4 тис. кримінальних злочинців, випущених на свободу. Шостого січня 1992 р. президент, члени уряду й парламенту вирвалися з Тбілісі і емігрували до Чечні. У грудні 1993 р. при нез'ясованих до кінця обставинах З.Гамсахурдіа загинув.

Режим Е.Шеварднадзе сформував напівдемократичну, клептократичну структуру влади, пронизану корупцією, своєрідну "державу-невдаху"(failing state). На початку ХХI ст. майже всі дорослі громадяни Грузії не довіряли представникам владних інституцій. Величезний рівень безробіття, політичне свавілля, неможливість збуту товарів призвели до масової міграції працездатного населення - в основному до Росії. Якщо у 1989 р. у Грузії налічувалося 5 млн 445 тис. жителів, то в 2002 р. - на мільйон менше. За рівнем життя Грузія скотилася на 170 місце (на 171-174 знаходились такі країни, як Мозамбік, Бурунді, Нігерія, Сьєрра-Леоне), навіть Буркіна-Фасо займала кращу позицію.

Незважаючи на вступ Грузії у 1993 р. до складу СНД, допомогу Росії в боротьбі зі звіадистами, грузинсько-російські стосунки постійно погіршувалися. Е.Шеварднадзе не дозволив російським ВПС використати у бойових діях проти Республіки Ічкерії військовий аеродром Вазіані біля Тбілісі та інші бази. Розгніваний Кремль у грудні 2000 р. санкціонував візовий режим для громадян Грузії. З його боку постійно лунали скарги на те, що Тбілісі начебто абсолютно не контролював кордон з Чечнею, хоча вони були необґрунтованими. Адже для ефективного контролю своїх кордонів з сусідами (а це більше 1500 км) вимагалися величезні матеріальні та фінансові видатки, тисячі навчених прикордонників. Що стосувалося закидів Москви у підтримці чеченських бойовиків, то справа виглядала ще складнішою. В кінці 1999 р. - на початку 2000 р. десь 7 тисяч біженців з Чечні, перейшовши кордон, отаборилися у Ахметському районі Грузії. На його території проживали чеченці-кистинці, для яких 85-кілометрова Панкіська ущелина стала рідною домівкою сотні років тому. Росія звинувачувала Тбілісі в тому, що відсутність контролю в населених пунктах ущелини призвела до розквіту там криміналу, переховування збройних загонів Р.Гелаєва (чеченського польового командира) і міжнародних терористів. У свою чергу, керівництво Грузії заявляло про причетність російських військових на базах республіки до масового продажу зброї та боєприпасів чеченським бойовикам. Хоча представники А.Масхадова у Тбілісі переконували, що їм набагато простіше купувати зброю, особливо новітніх зразків, на російській території. Крайню роздратованість Кремля у листопаді 2001 р. викликало висловлювання Е.Шеварднадзе щодо Р.Гелаєва як добре вихованої людини.

Керівництво Грузії категорично відкидало запевнення Москви, начебто у Панкісі переховувався організатор підриву будинків у Москві терорист А.Гочіяєв. П'ятого серпня 2002 р. Е.Шеварднадзе запевняв: абсолютна більшість населення в ущелині - мирні люди, хоча не заперечував і наявності у деяких зброї. Однак для гірських регіонів Кавказу навіть володіння гранатометом чи кулеметом стало звичайною справою. Втім, Тбілісі у січні та кінці серпня 2002 р. спробував з допомогою армійських та поліцейських підрозділів встановити контроль над Панкіською ущелиною. Сумнівно, щоб він міг бути дієвим, адже жодного арешту чи затримання влада не зафіксувала. Кілька разів бойові літаки Росії бомбардували ущелину (напевне, останній раз 23 серпня 2002 р.), але говорити про якісь наслідки цих акцій важко. Нарешті у січні 2003 р. голова служби державної безпеки Грузії Н.Лаліашвілі заявив про існування зв'язку між арештами терористів у Лондоні та їхніми спільниками у Панкісі.

Досить яскраво рівень ставлення до Росії серед грузинської еліти відображено у підручниках з історії республіки, які друкувалися до "трояндової революції" 2003 р. У них Росія показана першим серед інших загарбником, що знищив державність Грузії, стимулював асиміляцію місцевого населення і русифікаторські тенденції. Підкреслюється, що у 1801 р. створена Олександром I повноважна комісія експертів зробила згубний для Грузії висновок: Картлі-Кахетинське царство не в змозі існувати самостійно. Потім за 1803-1864 рр. до складу Російської імперії увійшла й Західна Грузія, а в 1864 р. ліквідовано Абхазьке князівство. Автори наголошують на глибоких коренях національно-визвольного руху, визнанні незалежної Грузії на початку 1921 року 25-ма країнами світу. Гордістю грузинського народу вважається поразка XI армії радянської Росії під командуванням О.Геккера на підступах до Тифліса 16 травня 1920 р. Вказується на підступність більшовицьких лідерів, які за 1921-1927 рр. передали Туреччині, Росії, Вірменії, Азербайджану 16641,56 кв. км грузинської території з населенням у 162137 осіб. Досить докладно розповідається про заворушення проти диктатури у Сванетії, партизанський рух у Кахетії, Кахетинсько-Пшавсько-Хевсурське повстання, виступ 1924 р. під керівництвом К.Чолокашвілі. На думку авторів підручників, лише в 1937 р. було репресовано не менше 30 тис. грузинів, тисячі людей були вбиті й поранені 5-7 березня 1956 р., коли Москва ввела в республіці військовий стан.

Намагаючись втримати владу, Е Шеварднадзе всіляко маневрував: у листопаді 2002 р. в Парижі він оголосив про необхідність вступу Грузії до складу НАТО, водночас швидко відновлюючи економічні зв'язки з Росією. Криза влади в кінці жовтня 2001 р., незадоволення стилем управління Е.Шеварднадзе сприяло зростанню впливу колишнього міністра юстиції М.Саакашвілі, колишньої голови парламенту Н.Бурджанадзе, майбутнього прем'єра З.Жванія. За півтора роки опозиційні сили сформували масову організацію "Новий національний рух" на чолі з М.Саакашвілі у складі 20 тис. членів.

Восени 2003 р. виникло тимчасове зрощування персоналістських опозиційних партій, серед лідерів яких найбільшу популярність мала Н.Бурджанадзе. Водночас стрімко зріс авторитет колишнього співробітника юридичної фірми Манхеттена в Нью-Йорку, випускника Колумбійського університету М.Саакашвілі, якого колишній Генеральний секретар "Союзу громадян Грузії", потім - спікер грузинського парламенту З.Жванія загітував працювати в державних структурах на батьківщині. Завдяки надзвичайно вдалим публічним виступам і використанню яскравих символів майбутній президент Грузії швидко став відомим усій країні.

До червня 2003 р. правляча партія "Союз громадян Грузії" розпалася на фракції, а невдалі реформи призвели до її програшу на муніципальних виборах. Громадяни республіки надали перевагу "Новому національному руху", новим правим, незважаючи на всі махінації виборчих комісій. Щоб втриматися при владі, клан Е.Шеварднадзе у вересні 2002 р. наказав Міністерству фінансів встановити жорсткий контроль над банківськими рахунками всіх неурядових організацій. А 18 лютого 2003 р. Міністерство державної безпеки підготувало проект "Про призупинення діяльності, ліквідацію і заборону екстремістських та інших організацій, які знаходяться під іноземним контролем". Однак для забезпечення чесних виборів Агентство міжнародного розвитку США надало Грузії 1,5 млн доларів для комп'ютеризації виборчого процесу. Уряди Європи й керівництво у Вашингтоні організували безпрецедентну кількість спостерігачів для виборчої кампанії у республіці. Національний демократичний інститут США забезпечив неурядову організацію "Чесні вибори" значною сумою коштів для проведення паралельного підрахунку голосів та екзит-полів. За ініціативою Д. Сороса до Тбілісі навесні 2003 р. було направлено керівника експертного кабінету з питань проведення революційних дій ненасильницького характеру (м. Бєлград) 30-річного О.Марича. Разом з 20-ма молодими грузинами він створив опозиційний рух "Кмара", що складався в основному зі студентів. У квітні 2003 р. його активісти вночі розклеїли у Тбілісі та ще дев'яти містах країни сотні плакатів з критикою правлячого режиму. Незграбні спроби Е.Шеварднадзе по дискредитації "Кмари" лише сприяли зростанню популярності руху. Фонд Д.Сороса "Відкрите суспільство" виділив кошти для поїздки групи членів організації до Сербії, де вони знайомилися з досвідом молодіжного об'єднання "Отпор". Саме ця молодіжна структура у 2000 р. відіграла ключову роль у поваленні влади С.Мілошевича. Символом "Кмари", як і "Отпору", став стиснутий кулак. Влітку 2003 р. під керівництвом одного з лідерів "Кмари" Г.Канделакі на території одного з колишніх піонерських таборів біля Тбілісі пройшло навчання тактиці революційних дій для 700 активістів організації.

Хоча в липні 2003 р. Е.Шеварднадзе під час зустрічі з колишнім державним секретарем США Д.Бейкером, М.Саакашвілі та Н.Бурджанадзе пообіцяв дотримуватись паритету при формуванні виборчих комісій між представниками різних політичних сил, але зберігати вірність даному слову не збирався. Осінні парламентські вибори 2003 р. уявлялися тодішньому президенту Грузії лише репетицією до президентських у квітні 2005 р., на яких він, як і раніше, планував перемогти. У виборах 2 листопада 2003 р. брали участь дев'ять блоків та 12 партій. Необхідно уточнити: грузинський електорат був вдячний Е.Шеварднадзе за створені його апаратом умови, в яких могло реально розвиватися громадянське суспільство. В республіці існувало дійсно незалежне телебачення, а це суттєво допомогло опозиції набрати силу й перемогти. За даними голови Центральної виборчої комісії Н.Девдаріані, за Е.Шеварднадзе віддали голоси 228639 громадян, за "Новий національний рух" - 218715. Але телекомпанія "Руставі-2" повідомила: за даними "опитувань на виході" (exit polls) перемогла опозиція. Професор міжнародних відносин, директор Інституту "Центральна Азія-Кавказ" в університеті Дж.Гопкінса (Вашингтон) Ч.Фейрбенкс молодший, який був спостерігачем в районі Марнеулі (Південна Грузія), був свідком масових порушень виборчого закону в ході виборів. Саме вони дозволили місцевій владі доповісти про значну перевагу партії "Союз громадян Грузії": вона начебто отримала там 90% голосів. В Аджарії кількість осіб, що проголосувала, перевищила число раніше зареєстрованих виборців. У ніч на 3 листопада в Тбілісі пройшла перша протестна акція опозиції, її лідери закликали громадян не визнавати офіційних результатів виборів. Спершу на них виходили не більше 10 тисяч жителів, однак безцеремонне нахабство влади у відстоюванні фальсифікованих даних призвело до швидкого зростання кількості протестуючих. До 20 листопада на вулиці виходили до 100 тис. громадян. Саме в цей день державний департамент США вперше публічно звинуватив керівництво Грузії у перекрученні народного волевиявлення. Обурення мас підсилювало загальне погіршення матеріального становища. Спроби міністра економіки В. Папуа та польського фахівця Л. Бальцеровича оздоровити господарство Грузії раніше закінчилися фіаско. Адже до 2003 року більше 75% економіки республіки знаходилося в тіні, в середньому кожний підприємець витрачав на хабарі по 200 доларів. У серпні 2003 Міжнародний валютний фонд припинив реалізацію програми економічної допомоги Грузії через величезний рівень корупції, безпорадність управлінців, масове безробіття.

На десятий день після виборів блок "За нову Грузію" згодився визнати перемогу опозиції, але переговори були зірвані. М.Саакашвілі та його найближчим соратникам потрібна була голосна й рішуча перемога, а не поступки. Деякий час протистояння продовжувалося: 17 листопада Е.Шеварднадзе заявив на прес-конференції, що його повноваження закінчуються лише у квітні 2005 р. Наступного дня на вулицях столиці десятки тисяч молодих громадян з атрибутами "Кмари" (раніше на кошти грузинського фонду Д.Сороса (Д'єрдя Шороша) було закуплено 30 тис. майок, кепок і сумок з написом "Кмара") рушили до будівлі парламенту.

Спроба Е.Шеварднадзе ввести надзвичайний стан не спрацювала, бо коли 22 листопада опозиційні сили, що були готові навіть до збройної боротьби, прорвалися до Державної канцелярії, парламенту, поліція не чинила опору. Перемагала навіть символіка: 22 листопада - це день Святого Михаїла, а день відставки президента 23 листопада - свято Святого Георгія Побідоносця. Потім інавгурація М.Саакашвілі - нового президента Грузії - відбулася 25 січня 2004 р., тобто в день народження Е. Шеварднадзе.

У кінці 2003 р. Е.Шеварднадзе стверджував: "Це був план Сороса. Все розписано. І гроші. Скільки треба. Існує ціла концепція, як проводити вибори, щоб до уряду потрапили інші люди". Зауважимо, що саме в листопаді цього ж року у Москві невідомі особи у камуфляжі увірвалися до офісу інституту Д.Сороса "Відкрите суспільство" і вчинили там дебош. У Ташкенті 14 квітня 2004 р. ця структура 75-річного фінансиста не була перереєстрована. Навпаки, президент А.Акаєв нагородив його орденом Манаса третього ступеня, але саме Д.Сорос був присутнім у Бішкеку 26-27 квітня 2004 р. після революційних подій у Киргизстані. Безумовно, більше 40 млн доларів, виділених фондом "Сорос-Киргизстан", діяльність Американського університету з осені 2002 р. у столиці республіки суттєво зміцнили позиції киргизьких опозиціонерів.

Дивно, що опозиційна "Нова сила" І.Сарішвілі-Чантурія пояснювала події 23 листопада 2003 р. "підступами міжнародного вірменського лоббі". Начебто ця впливова сила підтримала М.Саакашвілі в обмін на його обіцянку змінити маршрут трубопроводу "Баку - Джейхан" на користь Вірменії. Однак раніше ще Е.Шеварднадзе переконав Захід: доцільніше вести його через Грузію, бо через конфлікт щодо Нагірного Карабаху між Єреваном та Баку кандидатура Вірменії неприйнятна.

Перемога М.Саакашвілі 4 січня 2004 р. (96% голосів) на президентських виборах була закономірною. Республіка втомилася від масштабної діяльності "злодіїв у законі", які опанували не лише бізнес, але й політику. Громадян обурювало безсоромне збагачення клану Е.Шеварднадзе. До 2003 р. рівень тіньової економіки досяг небезпечного рівня, заробітна платня прокурорів, поліцейських, військовослужбовців, прикордонників не перевищувала 50 доларів на місяць. Не дивно, що кримінальні дії, рекет складали ледь не основне заняття у багатьох структурах, особливо МВС. У 2000 р. понад 80% бензину й солярки, що використовувалися в Грузії, складала контрабанда. Після того, як у 1992 р. вийшов декрет про свободу торгівлі, вона стала стихійною, абсолютно неконтрольованою, запанувала антисанітарія. Особливо грандіозне скупчення вуличних торговців спостерігалося в Тбілісі біля Центрального супермаркету - так званий Дезертирський ринок. Всі його учасники добре знали, що поліцейські беруть з кожного продавця два ларі на день, з автомашини 30 ларі. Громадяни, які займалися валютним обміном, повинні були виплачувати по 20 ларі, жебраки - по 50 тетрі, тобто 0,25 долара. Наче й невеликі кошти (два ларі дорівнювали тоді одному долару), але ж щоденно кількість торговців дорівнювала там 15 - 20 тис. осіб. Новий міністр внутрішніх справ Г. Барамідзе у грудні 2003 р. заявив: поліція відмовляється від таких незаконних прибутків, хоча тбілісці запевняли, що змінилися після цього лише "такси". Наприклад, з валютних спекулянтів поліцейські брали не по 20, а лише по 5 ларі. Скарги жителів Тбілісі на неконтрольовану торгівлю примусили владу 29 січня 2004 р. заборонити вуличну торгівлю. Зробити це було нелегко, обурені торговці загрожували спецназівцям прибити гвіздками їхні ноги і зашити роти. Звичайно, це були типово емоційні для грузинів "вихлопи" безсилого гніву. Після 2 лютого 2004 р. вулична торгівля перемістилася на ринки, а указом М.Саакашвілі їхніх учасників на рік звільнили від базарного податку.

Хоча приватний сектор у Грузії склав у 2000 році не менше 60%, але відсутність високої правової культури, корупція як невід'ємна частина стилю життя робили його діяльність неефективною. Будь-які надії на вирішення проблем порушення законів через суди виглядали чистісінькою утопією через максимальну корумпованість судової системи. Їй не довіряють більшість громадян Грузії і в другій половині 2005 р. На противагу цьому, жителям грузинської столиці раніше було добре відомо: керівник сакребуло (орган міської влади Тбілісі) М.Саакашвілі безкоштовно надавав необхідне обладнання початковим школам, регулярно виплачувалась грошова допомога на новонароджених, поліпшилося функціонування "швидкої допомоги".

Відвідавши Гелатський монастир у Західній Грузії 24 січня 2004 р., президент республіки М.Саакашвілі урочисто поклявся відновити цілісність держави. Зробити це буде нелегко через позицію Абхазії, Південної Осетії, вірменського населення у Самцхе-Джавахеті. Так, вузол абхазсько-грузинських протиріч зав'язувався все тугіше навіть тому, що абхази та грузини - не споріднені народи. Перші належать до абхазо-адигської групи - як абазини, адиги, кабардинці, черкеси, шапсуги, тоді як другі - до картвельської групи. Незважаючи на цей безперечний висновок, у Грузії вперто відносять абхазів до картвельської групи. Ще в лютому 1931р., коли була скасована Абхазька Соціалістична Радянська Республіка, її населення дізналося про причини такого акту. Виявляється, Й.Сталін вважав: примітивні абхази повинні просто розчинитися серед культурного грузинського народу. Саме такий план і виконувався досить тривалий час, що й стало основним чинником тривожного факту: Абхазька автономія перетворилася в Радянському Союзі на одне зі 164 вогнищ етно-територіальних конфліктів. Якщо в 1897 р. абхази на своїй землі складали 58697 осіб, то в 1970 р. не набагато більше - 77276, зате грузинів налічувалося відповідно: 25875 і 199595. Суттєво зросла і кількість росіян - за 73 роки більше ніж у 17 разів.

У 1983 р. консультант ЦК КПРС акад. Е.В.Баграмов подав Ю.Андропову доповідну записку "О некоторых вопросах национальной политики КПСС". У ній, зокрема, йшла мова про конфлікти між абхазами й грузинами, осетинами та інгушами, вірменами і азербайджанцями, карачаївцями та черкесами тощо. На прийом до Генерального секретаря йому потрапити не вдалося, а секретарі Центрального Комітету КПРС М.В.Зимянін та І.В.Капітонов умовляли вченого не хвилюватися, адже "провалів у національній політиці немає" - типова позиція страуса. Ситуація значно погіршилася у кінці 80-х-на початку 90-х років. Виступаючи 10 листопада 1990 р., майбутній президент Грузії З.Гамсахурдіа з гнівом говорив: у Кахетії завжди переважали грузини, тепер підняло голову татарство (азербайджанці - В.П.), лекство (леки-аварці - В.П.), вірменство, осетинство, "і вони ось-ось проковтнуть Кахетію". Полум'яний Звіад закликав: "Вони повинні бути виселені, повинні бути випалені розжареним залізом з грузинської нації, ці зрадники та запроданці… всіх злих ворогів, не грузинів, які знайшли тут пристанище, виженемо з Грузії". Дійсно, на початку 90-х років з Грузії вислали російських духоборів, лезгинів, турків-месхетинців. Потім Е.Шеварднадзе за допомогою суперників З.Гамсахурдіа, розв'язавши війну в Абхазії, розгромив звіадистів у Мегрелії, посилив свою владу в Тбілісі. Невдачі в ході військових дій дозволили йому арештувати прихильників скинутого президента Д.Іоселіані, Т.Кітовані та інших діячів. Для боротьби з Грузією російські військові навчали чеченських бойовиків, які воювали на боці Абхазії, відмовились покласти край етнічним чисткам чи допомогти в репатріації 250 тисяч грузинів-біженців з Абхазії. Б.Клінтон та Е.Шеварднадзе прирівняли злочини, які мали місце в Абхазії щодо грузинського населення, з геноцидом у Косові. Всього абхазько-грузинська війна забрала життя у 20 тис. жителів та військовослужбовців, включаючи кілька сотень громадян України.

Володимир Петровський,
доктор історичних наук, професор кафедри історіографії, джерелознавства і археології Харківського національного університету ім. Каразіна

Продовження триває...

Intellect.org.ua