Кожен термін, як на мене, є значною мірою умовним. Слово „революція” вживають не лише для окреслення тектонічних зсувів, що переривають еволюційний розвиток та призводять до радикальних змін, а й так само - для опису певних яскравих подій, котрі випадають з розміреного плину цього розвитку.

 

Помаранчева революція, можливо, й не була революцією в строгому розумінні цього слова (коли йдеться про його застосування в політології). Адже вона не змінила конституційного ладу в країні, а сам перехід влади відбувся в рамках чинного законодавства та за рішенням легітимних органів – парламенту й суду.

 

Разом із тим, вона мала революційне значення в новітній історії України. Адже після періоду стагнації другого терміну Кучми, коли утворилися стабільні корупційні зв'язки, коли здавалося, що в цій державі вже нічого ніколи не зміниться, коли думалося, що буде вічно тасуватися одна й та сама кадрова колода, а вся політика назавжди перейшла в площину „боротьби бульдогів під килимом”, коли боялися, що Україна вже навіки потрапила в сферу впливу Росії, раптом виявилося, що наша країна таки має шанс прорватися до того, що зветься Європою.

 

Інша річ, що рік, який минув після Помаранчевої революції, і досі не дав відповіді на запитання: а чи буде цей шанс використаний?

 

Дуже важко очікувати того, що за рік суспільство може радикально змінитися. Хоча, з іншого боку, Помаранчева революція уже показала, що українське суспільство виявилося зрілішим та цікавішим, ніж могло здаватися на фоні того, що відбувалося на буденній і брудній сцені часів Кучми. Однак зрозуміло, що сама система відносин у структурі влади, випрацьована в часи Кучми, не могла змінитися із простою заміною людей, які цю систему уособлювали.

 

А відтак, нова влада мусила б дуже багато зробити, аби принести необхідні зміни насамперед на рівень суспільної свідомості. Проте, на жаль, вона, ця влада, часто займалася зовсім іншим і втратила дуже багато нагод для того, аби зміни в українському суспільстві стали по-справжньому незворотніми.

 

Чесно кажучи, тоді, стоячи на Майдані, я не дуже охоче скандував „Ющенко”. Я добре розумів слабкості та недоліки цієї людини, - хоча водночас шаную його сильні риси. Я також ніколи не належав до палких та безоглядних прихильників Юлії Тимошенко. Я розумів, що реальне життя буде значно складнішим від тих прекрасних гасел, які проголошувалися на Майдані.

 

Можливо, певні сюжети, які виникли протягом останніх місяців, були ще безглуздішими від того, на що я міг сподіватися. Однак я добре розумів уже тоді, що після зміни влади я неминуче зазнаю дуже багатьох розчарувань. Так, власне, і сталося. Проте я в жодному разі не розчарувався в тих цінностях, які було проголошено на Майдані.

 

Почасти, це закономірність. Сподівання були настільки високі, що навіть ідеальні й надзвичайно мудрі політики не змогли би їх реалізувати повною мірою. Відтак, певна криза виникла б неминуче. Однак те, що ця криза сподівань виявилася значно глибшою, ніж можна було очікувати, лежить на совісті чільних постатей нової влади, причому всіх без винятку.

 

В чистому вигляді до кучмівського авторитаризму наша країна регресувати вже не може. По-перше, Майдан дав суспільству надто великий імпульс демократії й самоповаги, по-друге, Ющенко все ж таки не Кучма, а по-третє, конституційна реформа створить зовсім інший політичний ландшафт, і поява трьох більш-менш рівнозначних осередків впливу (президент, парламент і уряд) буде гарантією від узурпації влади кимось одним.

 

Інша річ, наскільки ця реформа дозволить взагалі існувати збалансованій системі влади? Поки що на це питання відповісти важко.

 

Пригадую, що після здобуття Ющенком влади, учасники Майдану говорили, що якщо цей президент розчарує своїх виборців, вони будуть здатні зняти його так само, як і поставили. Чи можлива у нас іще одна Помаранчева революція?

 

Думаю, що ні. Коли ми стояли на Майдані, все зло персоніфікувалося в одній постаті – Леонідові Кучмі. Справді, тоді вся система влади замикалася на ньому одному. А після 1 січня 2006 року ситуація на політичній сцені радикально зміниться і запитання: „ти за, чи проти президента?” значною мірою втратить сенс. Значно актуальнішими стануть запитання: „ти за, чи проти уряду?”, „ти за, чи проти парламентської більшості?”

 

Президент у цій новій системі влади в ідеалі має стати постаттю „понад сутичкою”, мудрим гарантом суспільної стабільності і дальшого руху України в бік Європи й демократії. Я би дуже хотів, щоби Ющенко повною мірою пристосувався до цієї нової ролі і зміг використати її можливості, які є не такими вже й малими.

 

Оксана Гриценко, ДИАЛОГua