У структурі національної економіки є сектори, активи яких не можуть бути приватизовані у зв’язку з їх вагомою та безальтернативною роллю у процесі суспільного відтворення і забезпечення сприятливих умов життєдіяльності населення.

Це, в першу чергу, стосується природно-ресурсного сектора. Природно-ресурсний сектор являє собою систему взаємозв’язків щодо господарського освоєння природно-ресурсного потенціалу, первинної переробки окремих видів природної сировини, а також відтворення та охорони природних ресурсів і навколишнього природного середовища. Матеріальною основою цього сектору виступають природні (природна сировина) та природно-господарські (об’єкти природоохоронної та природно-господарської інфраструктури) активи. Через природно-ресурсний сектор забезпечується залучення природних ресурсів у господарський оборот.

Основними суб’єктами господарської діяльності в цьому секторі виступають постійні природокористувачі (держава передала їм право використовувати належні їй природні ресурси), а також бюджетні організації, які реалізують політику держави стосовно використання, відтворення та охорони природних ресурсів (зокрема, бюджетні водогосподарські організації). Незважаючи на недолугість інституціонального середовища формування приватного та комунального секторів у сфері природокористування, в останні роки почали розвиватися суб’єкти природно-господарського підприємництва недержавної форми власності. При цьому необхідно відмітити, що у секторі використання земельно-ресурсного потенціалу сформувалися передумови для формування інтегрованих підприємницьких структур, які сконцентрували значні площі земель сільськогосподарського призначення через орендну кабалу для власників паїв.

Розширення потенціалу недержавних складових у природно-ресурсному секторі обмежується тим, що переважна більшість природних та природно-господарських активів перебуває у державній власності (за винятком земель сільськогосподарського призначення, які знаходяться у власності українських селян, та земель населених пунктів) і є надбанням українського народу. При цьому фінансових ресурсів держави не вистачає для повноцінного відтворення та нарощення природно-ресурсного потенціалу. Українська держава постала перед дилемою: як, зберігаючи левову частку природного багатства у державній власності (водні ресурси, ліси, надра, частина земель сільськогосподарського призначення), поступово нарощувати обсяг інвестицій для його розширеного відтворення та охорони.

Інституціональним підґрунтям вирішення названої дилеми може стати внесення необхідних змін в Закон України «Про державно-приватне партнерство», зокрема шляхом розширення сфер застосування партнерських відносин стосовно використання природних та природно-господарських активів. На сьогодні, відповідно до останніх змін до даного законодавчого акту, партнерські відносини між державою (територіальними громадами) та суб’єктами підприємництва (виробничого та фінансового) можуть встановлюватися стосовно збору, очищення та розподілення води; туризму, рекреації; забезпечення функціонування зрошувальних і осушувальних систем; оброблення відходів.

На жаль, Закон України «Про державно-приватне партнерство» не передбачає можливості укладання угод державно-приватного партнерства щодо використання водних об’єктів, зокрема водно-ресурсних джерел, окремих складових лісосировинного потенціалу, видобутку деяких видів органо-мінеральної сировини тощо.

Визріла необхідність розширення сфер застосування партнерських відносин між державою та підприємницьким сектором, зокрема щодо передачі прав тимчасового користування водними об’єктами та землями лісового фонду підприємницьким структурам як резидентам, так і нерезидентам, створення нестатутних добровільних об’єднань між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, органами управління природними ресурсами, постійними природокористувачами та суб’єктами виробничого та фінансового підприємництва стосовно використання природної складової національного багатства та реалізації проектів поглибленої переробки природної сировини. При цьому держава та територіальні громади не втрачають прав володіння на природні та природно-господарські активи, що дозволить не допустити переходу природної складової національного багатства у приватну власність та сприятиме залученню інвестицій у природно-ресурсний сектор національної економіки.

Василь Голян, завідувач відділу проблем економіки земельних і лісових ресурсів Державної установи «Інститут економіки природокористування та сталого розвитку Національної академії наук України»

ua-ekonomist.com