Водопостачання - один з найважливіших елементів міського господарства. Після винаходу водогону, його наявність та розголудженість починають характеризувати рівень благоустрою населених пунктів, їх пожежну та епідемічну безпеку і навіть культуру населення.

Це у повному обсязі відноситься і до Чернігова, який, не дивлячись на своє вигідне розташування на берегах двох річок, до останньої чверті 19 століття мав певні проблеми по забезпеченню мешканців якісною питною водою. Справа у тому, що річкова вода, навіть при відповідній чистоті, завжди є потенційним джерелом різноманітних захворювань. Що стосується колодязів, то в ті часи у Чернігові їх налічувалося усього 14, з котрих тільки у 5 була якісна вода.

Чимало труднощів виникало і під час пожеж, коли необхідну для їх гасіння воду доводилося підвозити на велику відстань у діжках. Все це призвело до того, що 14 лютого 1872 року на засіданні міської Думи було прийняте рішення звернутися до Міністерства Внутрішніх Справ з проханням надати Чернігову 3000 карбованців на попередні пошукові роботи. Міністерство відмовило і запропонувало звернутися до приватних осіб.

Переговори з цього питання тривали більше двох років і тільки 3 квітня 1875 року Чернігівська міська дума підписала контракт зі шведським інженером Лаурелем, згідно якого останній узяв на себе обов'язок протягом двох років побудувати водогін з Десни на умовах його експлуатації терміном 50 років. Але і на цей раз справа не зрушилася з місця. Лаурель виявився неспроможним виконати взяті на себе обов'язки. Зрозумівши, що побудувати водогін за допомогою приватних підприємців неможливо, Дума знову звернулася з проханням до вищої влади. На цей раз її вимоги були задоволені. МВС відшкодувало Чернігову 25000 карбованців.

Як кажуть у народі: «Нема лиха без добра». Справа в тому, що у 1875 році у верхів'ях Стрижня була знайдена артезіанська вода,яку почали підвозити до міста створеним в цей же час водним обозом. Таким чином склалися умови для забезпечення міста не річковою, а більш якісною питною водою. Правду кажучи, міській владі знову довелося подолати чималі труднощі, бо згідно проекту, складеному Київським товариством водогонів, воду планувалося подавати з Десни.

Але Дума, опираючись на підтримку Київського відділення Імператорського Технологічного товариства, все ж перемогла. На підставі висновків ведучих спеціалістів означеної наукової установи, 4 липня 1879 року було прийняте остаточне рішення заповнювати чернігівський водогін з джерел, знайдених у Ялівщині. Планувалося воду подавати у резервуар, влаштований на підвищеній ділянці міста, і розподіляти за допомогою 6 водозаборів, побудованих у різних районах Чернігова. Планувалося, також, зведення водонапірної вежі.

Проте, вартість водогону у такому вигляді складала 118912 крб. Таких коштів Дума не мала. З цієї причини 22 жовтня 1879 року було прийняте рішення здійснювати будівництво по скороченому проекту, відмовившись на першому етапі від дренажу, водонапірної вежі та З водозаборів. Таким чином, витрати скорочувалися до 71 тисячі крб. Керівництво роботами доручили автору проекту Ободовському.

Навесні 1880 року міська влада прийняла його пропозицію доставляти воду з Ялівщини самотоком за допомогою керамічних та цементних труб, а машинне приміщення збудувати на березі Стрижню проти Семінарії (зараз військовий шпиталь). Але і цей проект виявився невдалим. Ободовського позбавили керівництва і замість його поставили московського інженера Зимина. Останній повернувся до попереднього проекту. У Ялівщині облаштували два колодязя та водокачку. Воду почали подавати по залізній трубі до вул.Гончої (Горького), де вона потрапляла у міську мережу. Водозабори облаштували на Базарній площі, біля Бульвару, на Олександрівської площі та у Берізках.

Перший етап будівельних робіт був завершений у 1883 році. Після цього вони продовжувалися до 1886 року, а потім на деякий час були припинені У 1892 році розпочинається другий етап будівництва Чернігівського водогону. У цей час на порядок денний виносяться два головних питання - покращення якості води та спорудження водонапірної вежі. У тому ж році облаштовуються два додаткові артезіанські колодязі. Що стосується вежі, то її будівництво постійно відкладалося і ця дуже потрібна місту споруда була зведена лише у листопаді 1897 року, після того, як Міністерство Внутрішніх Справ відшкодувало на це 28 тисяч карбованців. У наступному році завершили її технічне обладнання і 15 листопада чернігівська водонапірна башта була урочисто освячена. Тоді ж у Ялівщині пробурили ще 2 артезіанські колодязя та звели машинну залу. Водогінні магістралі прокладаються по вулицям П'ятницькій, Сіверянській (Коцюбинського) та Воздвиженській (Родимцева).

Невдовзі їх загальна довжина досягає 6 верст (близько 6 кілометрів). Поруч з водонапірною баштою у Театральному сквері споруджується підземний комплекс, що складався з круглого та квадратного приміщень, які, у свою чергу, були пов'язані з насосною станцією. Ці підземелля зверху засипали землею, у зв'язку з чим утворився великий курган, який довгий час помилково ототожнювали з похованням легендарної княжни Чорної. До нашого часу означений насип не зберігся, але багато чернігівців його добре пам'ятає. До початку 20 століття артезіанською водою забезпечувалисямешканці 11 міських вулиць.

Але, навіть у 1906 році, водовозний обоз продовжував виконувати дуже важливу роль, забезпечуючи водою мешканців особливо віддалених від центра вулиць, по 25 копійок за 100 відер. Будівництво перших споруд та трубопроводів чернігівського водогону обійшлося міській владі у 200 тисяч карбованців.

До того ж, доводилося виплачувати заробітну платню працівникам водогінної мережі: завідуючому - 1000 крб., машиністу - 600 крб., слюсарю - 360 крб., кочегару - 216 крб. та сторожі 162 крб. на рік. Ці витрати повністю покладалися на місцевий бюджет. І все ж, чернігівська влада продовжувала працювати у напрямку розбудови та покращення роботи міського водогону. 9 жовтня 1913 року на засіданні Думи розглядається питання про його продовження до усіх міських околиць. Перша Світова війна та революційні події внесли у ці плани свої корективи.

Инф.siver.info