Прочитав у "Дні" № 66-67 матеріал "Повстанський Великдень" , за який сердечно дякую — найперше за звернення до теми, а по-друге — що її представили зі Сходу України. Мене можуть запідозрити в необ’єктивності щодо ставлення до УПА (як "західника"), але багаторічні дослідження доль повстанців із відомого Яворівського фотоархіву, віднайденого 1999 року, дають мені право твердити, що у більшості цих людей домінантою було лише одне: вибороти незалежність нашого народу, а різні там "злочини проти трудящих", "колабораціонізм із нацистами", "антисемітизм" та інші "смертні гріхи" — це лише злісна пропаганда тих, хто в принципі не визнає права України на існування у якості незалежної держави...

Тепер декілька слів про саму статтю. Відтворений фотосюжет, у принципі, вже давно відомий (він, наприклад, поміщений на обкладинці книги П.Содоля "Українська Повстанча Армія" 1994 року видання), чого не скажеш про те, коли, де й ким він зафіксований, хто саме зображений на цьому знімку (єдиний надійно впізнаний — Михайло Заєць-"Зенко", особистий охоронець Романа Шухевича — стоїть шостим з правого краю). Були, правда, короткі повідомлення, що цей Великдень святкували повстанці Дрогобиччини, але оскільки ніхто більше досі не впізнаний — це лише припущення. Одне можна твердити певно: ніхто зі сфотографованих не залишився серед живих, бо на початку 1990-х неодмінно зголосився б і розповів деталі тієї пам’ятної події...

Фотосюжети зі святкування Пасхи вояками УПА досить поширені в масиві світлин українського збройного підпілля 1940—1950-х років (доречно нагадати, що фотографувати там взагалі заборонялося, а якщо й практикувалося — то лише під контролем командирів, на яких покладався обов’язок дотримання конспірації). У вже згаданому Яворівському архіві, сюжети з якого "День" публікував неодноразово, є цілий "фоторепортаж" із Великодня, який повстанці відсвяткували 1950 року. Понад 10 років було потрібно, щоб встановити деякі деталі цієї події, ідентифікувати учасників, відслідкувати їхні долі і т.н.

Може здатися неймовірним, але масштабне Пасхальне дійство, до якого, очевидно, готувалися заздалегідь, відбулося неподалік Коломиї — міста, нашпигованого військовими гарнізонами (включно з авіацією), і, вважай, під носом (яких 12—15 км) Печеніжинського районного МГБ — в урочищі Котел між Печеніжином і Рунгурами, куди прибули не лише місцеві бойовики, але й гості з Косівщини та Надвірнянщини (це по прямій не менше 30 км). Господарі постаралися на славу: для святкування було споруджено фундаментальний "стіл" із букових кругляків, а накрили його так, що дехто може позаздрити й зараз — було там і м’ясце, і сальце, і яйце, само собою зрозуміло — свячена паска, ба, навіть... бочка пива!

Великдень 1950-го святкувався рано: 9 квітня. Але весна не забарилася, і, судячи з одягу, надворі було тепло. За цим столом знаходяться 12 повстанців; встановлено імена поки що лише чотирьох із них. Стоїть і промовляє сотник, Лицар Срібного Хреста бойової заслуги І класу Петро Мельник-"Хмара", в 1946—1949 рр. — командир ТВ-21 "Гуцульщина", керівник знаменитого двотижневого рейду в Румунію в червні-липні 1949 року, який пройшов без жодних втрат. Ліворуч від нього — два стрільці з Печеніжина: Василь Микитюк-"Рись" та Іван Явдошняк-"Мишка". А першим справа сидить Федір Кузенко-"Камінь" із Рунгур. Через яких 10 годин він натрапить на засаду чекістів у рідному селі та буде смертельно поранений. Ціною нелюдських зусиль він доповзе до потаємного схрону і там помре на третій день Великодніх свят. Його поховають на обійсті тестя — Василя Поп’юка, гріб заорють "під ріллю", і лише через 40 років тлінні останки "Каменя" урочисто перепоховають за християнським звичаєм на сільському цвинтарі.

Петро Мельник-"Хмара" буде підступно захоплений провокативною боївкою у квітні 1951-го, через рік втече з-під слідства і знову ж таки в квітні 1953-го загине в бою з опергрупою МГБ в селі Лоєва. Його тіло заберуть оперативники й, очевидно, зариють у досі невідомому місці, щоб навіки викреслити з народної пам’яті це ненависне їм ім’я. Аналогічно вчинять і з "Рисем", який загине в березні 1952-го неподалік батьківської хати — на пам’ять про нього печеніжинці поставлять хрест там, де Василь Микитюк звів останній свій бій, відстрілюючись до останнього патрона — його він приберіг для себе. А Іван Явдошняк загине в січні 1952-го в селі Сопів; убитого повстанця виставлять на опізнання біля сільради, а потім його потай поховають на місцевому цвинтарі. "Легалізують" могилу знову ж таки після 1991-го. Цю та іншу інформацію надав п. Андрій Мацьків, за що йому щира подяка.

Як склалася доля інших, ми не знаємо, але найімовірніше — ніхто з них не дожив до 2000-го, бо не зголосився на публікацію даної світлини. І насамкінець — про автора фото: це був Дмитро Білінчук-"Хмара", гуцул із с. Ільці поблизу Верховини. Провівши у підпіллі 12 (!) років, дослужившись до рангу сотенного, Дмитро багато фотографував і охоче фотографувався сам. Захоплений внаслідок підлої зради в травні 1952-го, після більш як піврічних тортур у Лук’янівській тюрмі МГБ він був розстріляний у березні 1953-го; місце поховання, зрозуміло, невідоме.

Я ще раз дякую редакції й авторці, пані Аллі, за цікавий, змістовний та правдивий матеріал. Сподіваюся, що тут написане доповнює відомості про УПА і може слугувати переконливим доказом того, ким насправді були оббрехані й обпльовані українські повстанці — хоча б у морально-етичному плані.

Инф.history.sumynews.com