Волинь — регіон сільськогосподар­ський. Тож сільське безробіття — проблема особлива. Хоча самі селяни, отри­мавши у власність земельні паї, міркува­ли інакше: відтепер не залишаться без роботи. Проте через недосконалість за­конодавства про зайнятість власники земельних паїв масово стають клієнта­ми служби зайнятості як... безробітні.

 Про ситуацію на селі розповідає дирек­тор Волинського обласного центру зайня­тості Раїса Кучмук.

 Служба зайнятості — служба соціаль­на, що має свої, нехай невеликі, але таки важелі впливу на економіку села. Головне по­лягає у тому, щоб задіяти їх максимально. У Волинському обласному центрі зайнятос­ті добре розуміють, що без логічного завер­шення в державі всіх економічних рефор­мувань аграрного сектора повного подолан­ня сільського безробіття не досягнути.

Із 13565 безробітних жителів сільської місцевості, які перебувають на обліку у центрах зайнятості, 3,5 тисячі є власниками земельних та майнових паїв, з них 686 мають договори про передачу в оренду паїв або їхньої земельної частки.

Безробітний є об'єктом працевлаштуван­ня. Від співпраці з роботодавцем, від сприяння йому залежить успішність або неус­пішність діяльності служби зайнятості у справі подолання безробіття, у тому числі й сільського. Використовуючи інформаційні ресурси служби зайнятості, ми намагаємося зробити соціальний портрет роботодавця привабливішим, що у подоланні тіньової зайнятості, створенні нових робочих місць на селі є вкрай необхідним.

Першочергово укладено угоди обласного центру зайнятості із громадськими об'єднаннями, організаціями і фондами, спро­можними допомогти у подоланні сільського безробіття. Таких соціальних партнерів 13.

Об'єднавши зусилля із соціальними пар­тнерами, обласна служба зайнятості дійшла на Волині до кожної сільської і селищної ради, з якими укладено 402 угоди про спів­працю, складено конкретний план дій.

На другому етапі були маркетингові дос­лідження територій сільських рад. У їх підсумку — уточнені паспорти територій.

Третій етап розпочинався розглядом пи­тання зайнятості на сесіях або виконкомах сільських рад та зустрічами з безробітними за участі місцевих роботодавців, про які по­за очі казали «люстрація», «очна ставка». Наслідок: глибоке знання намірів та мож­ливостей кожного безробітного та його власноручне резюме.

Головним завданням четвертого етапу ми визначили системну роботу у базових цен­трах зайнятості. Після проведеної роботи на місцях робота спеціалістів служби набу­ла оперативності, що дало можливість під­няти рівень працевлаштування.

Зрозуміло, що й держава економічними важелями ще недостатньо спонукає селян до продуктивної праці на тих кількох гекта­рах розпайованої землі, яку вони отримали, її за браку сільськогосподарської техніки та реманенту і непосильності високовідсотко­вих банківських кредитів не обробити так, щоб мати зиск. Звичайно, не слід чіпляти ярлик ледаря тому, хто відмовляється пра­цювати за мінімальну заробітну плату. Людський капітал повинен мати у державі належне поцінування. Та й значна частина роботодавців ще не замислюється над під­готовкою справжніх професіоналів і нама­гається «купити» працівника дешевше, а на плинність кадрів споглядає зверхньо: «Пі­дуть ці — знайдуться інші».

Переконана, що розв'язання проблеми безробіття у значній частині слід вбачати насамперед у підвищенні заробітної плати. Тоді тему «вигідного безробіття» буде прос­то вичерпано.

 Валентина Андрієнко, "Урядовий кур'єр"

Инф. DCZ.GOV.UA