Степан Гавриш став відомим на всю країну, коли був координатором прокучмівської більшості у парламенті, а згодом -- довіреною особою та представником у ЦВК кандидата у президенти Віктора Януковича. Телезіркою -- під час розгляду Верховним Судом скарг спершу кандидата Ющенка щодо фальсифікації виборів, потім -- кандидата Януковича з того ж приводу. Менш відомим є те, що Степан Гавриш -- один із найплодовитіших законотворців -- він автор близько 100 законопроектів, змін і доповнень до них, 60-ти наукових праць, а також книги "Маленькі історії про великі істини (права та свободи дитини)".

 

У дні річниці Помаранчевої революції Степан Гавриш говорив про Україну в разі перемоги Януковича, нинішню політичну ситуацію, промахи та досягнення влади з погляду опозиційного політика та табір, до якого примкне на час виборів.

 

-- Я людина певних принципів і думаю, що не змінив би своєї позиції, оскільки йшлося про демократичні змагання в Україні. Мене б турбувало, якби за чинного президента проголосували б 92 відсотки громадян. Це свідчило б про те, що демократичні процеси в Україні припинилися.

 

Думаю, що Помаранчева революція -- це був складний етап переходу України, української нації до реалій своєї епохи. У Помаранчевої революції було досить багато чинників, зокрема позиція пострадянської еліти, яка жила подвійними стандартами і філософією управління суспільством. Йдеться про розуміння самої демократії, з огляду на позицію вчорашніх керівників Комуністичної партії України з одного боку і людей, які відчинили перед собою демократичну Європу, з іншого.

 

Звісно, Помаранчева революція і Майдан -- це був продукт потужної технології, придуманої власне не в Україні, але в нашій державі, проект отримав особливий статус і особливу мотивацію. Але з огляду технології Помаранчеву революцію не дотримали до кінця її організатори, вона вихлюпнула на майдан Незалежності багатьох пасіонаріїв, людей, які хотіли б бути причетними до змін. Проте, на жаль, цього не сталося і насамперед через те, що Помаранчева революція не була революцією як такою. Не було того, що є основою революції, якщо її розуміти як ідею свободи. Зараз ведеться дискусія, наскільки демократія зробила права громадян реальнішими. Для мене Помаранчева революція -- це перехід між буферною перехідною демократією, яка стала наслідком радянської тоталітарної системи, і європейською демократією.

 

-- Було б неправдою говорити про теперішню українську політичну еліту як про недемократичну. Інша справа, це якість цієї демократії, бо демократія ніколи не буває однієї якості, яку можна визначити тестом. Проблема нашої демократії -- стало більше брехні, стало більше омани, яка стає темою державної політики. Це викривлює напрямок основної теми дискусії, яка ведеться в суспільстві. Так, наприклад, на перший план під час обговорення виходить не те, чому ми так провалили динамічну систему економічного розвитку України і маємо близько одного відсотка ВВП, скоротивши його приблизно удесятеро, а те, чи піде Президент на вибори і чи очолить блок НСНУ та яке місце в партійній та державній ієрархії загалом займатиме Порошенко, Мартиненко та інші. Ми менше говоримо про конкретні проблеми, які стосуються власне демократії. Ми менше опікуємося власне свободою людини.

 

В інтернеті з'являються посилання на те, що президент через телефонне правом керує правоохоронними органами, щобільше, в судових повістках з'являються його абсолютно протизаконні резолюції за тими вказівками, які дає слідчий. Особливо коли йдеться про розслідування справ щодо корумпованих людей оточення Президента, членів його команди, при цьому він говорить, що він не вірить, що це зробили його друзі. Йдеться про проблеми, які не є демократичними питаннями. Коли Президент знає, що в країні незаконно прослуховували десятки тисяч громадян, то він повинен негайно або створити спеціальну комісію, або слідчу комісію в парламенті. Тому, на жаль, та політична еліта, яку привів до влади "помаранчевий майдан", стала більше закликати до демократії, ніж дотримуватися її. Переступаючи межі демократії, вона постійно їй загрожує. Коли йдеться про глобальні інтереси України у світі, то ми забуваємо про спільні наші позиції. Нова еліта говорить про Майдан і про те, чи будуть на Майдані люди, чи виступатиме Юлія Тимошенко, чи буде Президент і яка буде черговість виступів.

 

Найгірше, що породила революція, -- це те, що вона залишила розкол між двома частинами українського суспільства, що є наслідком "помаранчевої технології". Ні в Німеччині, де було розколене суспільство, ні в США, де суспільство було ще більш розколене під час виборів президента, цього не сталося. Там після виборів нація виявилася об'єднаною. Ця технологія породила дуже суттєву проблему в умовах молодої української держави -- ментальний розкол суспільства. І тепер, на жаль, вибори будуть відбуватися за дугою Янукович -- Ющенко. А інші користуватимуться прізвищем одного або іншого, або критикуватимуть їх.

 

-- Важко говорити на цю тему, оскільки схожі передбачення не мають сенсу. Проте якщо все-таки зробити якісь порівняння, то можу сказати, що Україна була б більш прагматичною і єдиною, ніж зараз. Звісно, тоді була б дуже сильна опозиція, яка могла би мати відкриту комунікацію для діалогу. Я переконаний, що Янукович не став би авторитарним керівником, як намагався стати Віктор Андрійович Ющенко. Ющенко, на жаль, будує владу на принципі політичної сім'ї.

 

Ми не можемо сьогодні говорити про те, що могло б бути. Ми можемо говорити про те, що буде після виборів 2006 року, у разі збереження закону "Про зміни до Конституції", який набуває чинності з 1 січня 2006 року, з приходом до влади більшої частини опозиційних політичних сил, які довкола себе творитимуть уряд. Коли Янукович зможе стати прем'єр-міністром України і побачити, наскільки він і його політична команда здатні будуть співпрацювати як із Президентом Ющенком та його політичною елітою, так і проводити власне реформи, яких фактично в Україні взагалі немає.

 

Саме те, що досі не впроваджують реформи, я також зараховую до сумнівних результатів Помаранчевої революції, бо минуло вже дев'ять місяців, а нічого так і не зроблено. Тиском, аби це нарешті зрушилося з місця, може бути, наприклад, дискусія навколо "Криворіжсталі". Ющенко, прийшовши з програмою Президента України, має можливість скористатися своєю посадою не тільки для того, щоб написати послання до українського парламенту (а, згідно з Конституцією, він повинен робити це щорічно), але і, наприклад, використати отримані гроші для якогось економічного поштовху. Наприклад, збудувати шосейні транспортні шляхи з Європи, з Парижа через кордони України до Росії в бік Пекіну. Чи збудувати кілька заводів із виробництва альтернативних видів палива драсту, спирту чи екологічного газу. Чи, наприклад, використати їх, щоб вкласти у найбільш потенційний проект в Україні, але цього нема.

 

Загалом Помаранчева революція не мала ідеології і не мала програми. Її наслідком були гучні корупційні скандали як у родині самого Ющенка, так і власне у його політичній сім'ї.

 

-- Я був на боці Тимошенко. Бо керувався не позиціями політика, а більш людськими позиціями. Ющенко ніколи не виконував, не виконує і не виконуватиме зобов'язань, узятих на себе. Хоча це не тільки його риса, навпаки, це одна з найбільш важливих характерних особливостей будь-якого володаря держави.

 

-- Я шукаю власне таку програму, у якій я би міг реалізувати свій потенціал державобудівника, законодавця, політика, патріота країни, людини, яка за дві каденції в парламенті керується винятково національними інтересами, і цей діалог триває, хоча часу на нього залишається мало. Я думаю, що влада не помітила таких, як я, і такі професіонали їй непотрібні. А моя відданість -- не персонам, а тільки українському народові. І це багатьох турбує. З іншого боку, я залишаюся на тому політичному полі, де і був. У мене є реальні пропозиції як щодо ідеологічного, так і суто навіть людського розуміння цієї ситуації. Таким людям, як я, завжди найважче, оскільки вони є носіями цілої системної ідеології і їхні діалоги є найважчими.

 

-- Сам не йтиму, оскільки вважаю, що вже сформовано усі політичні гурти. Очевидним є те, що йти самому не дасть жодного результату. Хоча соціологічні опитування засвідчують, що 30 відсотків виборців готові голосувати проти всіх. Можливо, треба було б очолити політичний блок під назвою "Проти всіх", оскільки нині суспільство втратило довіру до багатьох політиків. Але я маю певні зобов'язання, які пов'язані з моєю еволюцією, і я від них не відмовляюся. Я вестиму діалог саме на тому полі, де я був на час президентських виборів. На цей час я ще не знаю, чи виступатиму під прапором "Реґіонів", але діалог веду без сумніву.

 

Ірина Кириченко, Поступ