Про те, чи здатна нині правляча еліта виробити та реалізувати національну стратегію розвитку, не спровокувавши при цьому загострення існуючих суспільних конфліктів, розмірковує директор Центру соціальних досліджень "Софія" Андрій Єрмолаев:

 

- Для того щоб стратегія влади була складена як конструкція, а, тим більше - реалізована в політиці, необхідно, щоб та частина еліти, яка отримала мандат довіри, вміла поєднувати інтереси різних соціальних груп на неконфліктній основі. Реалізація цих інтересів за рахунок часткових взаємних поступок, за рахунок превентивних ініціатив влади відносно інтересів тих або інших груп, складає основу ефективної політики. Цю ж стратегію потім можна видати як документ. Але я хочу підкреслити, що сам по собі документ стратегією не є. Не можна реалізацію документа називати реалізацією стратегії. До речі, в цьому проблема містифікації цих п'ятнадцяти років: у нас політики, не знаючи, що запропонувати суспільству та що робити, апелюють до паперу: мовляв, у нас там записано, чому ми це не реалізуємо?

 

Ну й друге запитання: які підстави для того, щоб вважати політику існуючої влади національною та стратегічною? На мій погляд, нинішня влада не є владою національною - не в значенні юридичному, а в значенні: чи здатні вони представити інтерес усієї нації. Вони так і залишилися фрагментом еліти, яка представляє лише частину суспільства. І зараз очевидно, що ця частина тане на очах. Окрім того, нинішня правляча еліта не ставила перед собою завдання вироблення стратегічної політики, тому що вона вважала, що її бачення країни, її погляди - це і є відповідь на запитання про стратегії. Вони, на мій погляд, у цьому значенні дуже схожі на Омеляна Пугачова, який вважав, що сам його прихід до влади - і є благом для народу.

 

І останнє: втрата довіри громадян до влади пов'язана не з тим, що влада представляє суспільству погані документи, а в тому, що ця фрагментарна еліта, яка представляє лише частину населення, продовжує апелювати виключно до цієї частини. Вона досі в очах більшості виборців виглядає не джерелом формування нації та національної стратегії, що є місією будь-якої еліти, а джерелом нових конфліктів. На мій погляд, очевидно, що не стоїть зараз на порядку денному питання вступу чи не вступу України в НАТО (ми не вступаємо в НАТО в понеділок), не стоїть на порядку денному питання про термінову федералізацію чи, навпаки, боротьбу за унітарність, тому що це також не вирішується за один день. Але ці питання саме тому й загострені, що суспільство виявилося розгойданим і схвильованим цією локальністю, частковістю та ненаціональністю еліти. У цьому випадку, повторюся, я маю на увазі те, що правляча еліта залишається "маленькою партією великої країни", яка намагається приватизувати право говорити від імені всієї країни, не зважаючи на її інтереси. І мені здається, що в тій логіці, яка була вибрана новою владою, на жаль, немає виходу. Тобто той шлях, який був запропонований, тупиковий і для самої правлячої еліти і для суспільства. Він лише загострюватимете як міфологічний, так і реальні протиріччя в країні. І це вже почали відчувати не тільки політичні сили-опоненти, а й самі виборці. І ця заклопотаність відбивається в падінні рейтингу влади. Зрозуміло, що з погляду логічного виходу з цього глухого кута відповідь і політиками, і експертами пропонується: треба шукати шлях для нового національного примирення. Але тут ми повинні визнати, що це нове примирення повинне якимось чином відповісти на запитання про роль і значення помаранчевих подій. Тому що помаранчеві події на першому етапі сприймалися як шлях до єднання нації, а розгортаються як новий національний конфлікт. І нове примирення повинне, по-перше, відповісти на запитання: а що реально означали помаранчеві події? І по-друге, воно не повинно бути консервативним, а повинно продовжити ті завдання й ті перетворення, які були важливі для суспільства рік тому та є важливими зараз. І, зрештою, вони повинні привести до того, щоб найконфліктніші питання - НАТО, ЄЕП, мова - перетворилися в питання розвитку, а не переділу країни.