Сьогодні мешканцям Чернігова навіть важко уявити, що навесні чи після зливи неможливо було пройти по Красній площі міста, не взувши гумові чоботи. А ось на початку і у середині 19 століття непролазна грязюка на чернігівських вулицях та площах подиву не викликала.

За спогадами одного з тогочасних мешканців губернського центру, на початку позаминулого століття у Чернігові існувало тільки дві вулиці, на яких можна було розминутися двом екіпажам - Гонча (сучасна Горького) та Олександрівська (Кирпоноса). Всі інші були подібні вузьким хвилястим струмкам. Узимку їх заносило снігом вище парканів, а навесні вони перетворювались на суцільні водяні потоки, на яких діти будували загати.

Вода залишала після себе канави та величезні ями, які за наказом поліцмейстера закидали землею, сміттям та багном, яке власникам прилеглих домівок було лінь вивозити за місто. Безумовно, таке становище не відповідало ані статуту Чернігова (як столиці величезної губернії), ані новому часу.

Початок розбудови міста на сучасний лад і перші кроки по його благоустрою співпали зі скасуванням чернігівської фортеці (1799 р.). Втративши оборонні функції і позбавившись необхідності тіснитися у межах укріплень, Чернігів починає швидко розростатися, освоюючи нові території. У 1801 році складається новий містобудівний план, який передбачав створення у Чернігові широких прямих вулиць і просторих майданів, знесення старих будівель та зведення сучасних житлових будинків, адміністративних споруд, навчальних закладів. На першому етапі реалізації цього плану до забезпечення вулиць твердим покриттям у міської влади, як то кажуть, руки не доходили.

Лише 30 листопада 1878 року нарешті були проведені торги на закупівлю каменю для замощення першої черги вулиць Чернігова. Під час їх проведення купець Френзель подав заяву, що протягом двох років забезпечить поставки усього потрібного каменю по ціні 80 карбованців 40 копійок за одну кубічну сажень. Міська Дума постановила заключити з Френзелем угоду на 234 кубічних сажнів у 1879 році та 154 кубічних сажнів у наступному. У 1879 році, під час правління міського голови В.М.Хижнякова, роботи по замощенню вулиць Богоявленської (Шевченко), П'ятницької та Красної площі розпочались.

Одночасно на домовласників був покладений обов'язок замощувати тротуари біля своїх домівок. У подальші часи Чернігівська Дума, не зважаючи на фінансові труднощі, приділяє благоустрою вулиць все більше уваги. Так у 1881 році міська управа відшкодовує на перепланування вул. Сіверянської (Коцюбинського) та Срітенської (пр. Перемоги) 1080 карбованців. У 1886 році вона перераховує на благоустрій окремих вулиць і укріплення берегів Стрижня ще 600 карбованців. За постановою Думи від 30.07.1887 року, спорудження та утримання у належному стані тротуарів, що знаходились на тих вулицях, де вже зроблена бруківка, покладалося на домовласників. Нові тротуари повинні були робитися не з дерева, а з цегли чи асфальту. Обумовлювалася їх ширина та облаштування водостоків.

Вказувався і термін проведення робіт. За невиконання постанови порушник підлягав покаранню. Схожими за змістом були і наступні рішення міської влади. У 1895 році було завершено замощення вулиці, яка проходила повз Слецький монастир. У період з 1901 до 1905 роки бруківка ліквідувала звичну для чернігівців грязюку на значних ділянках вулиць Воздвиженської (Родимцева), Гончої (Горького) та Смоленської (Шевченко, за Красним мостом). Забрукували також проходи на Торговій (біля П'ятницької церкви) та Олександрівській (сучасний центральний ринок) площах.

8 грудня 1904 року відбулося засідання міської Думи, на якому розглядалося питання про брукування вулиць та майданів у наступному році. Виходячи з кошторису, на заплановані роботи була надана чимала сума - аж 6000 карбованців, частину яких міське самоврядування отримало з земського шляхового капіталу. У зв'язку з тим, що першочергово брукувалися центральні вулиці Чернігова, а облаштовувати тротуари місцева влада вимагала по всьому місту, Дума постановила робити бруковані переходи з одного боку вулиць на протилежний. Повільні темпи благоустрою міських вулиць у значній мірі пояснювалися тим, що поблизу Чернігова не було потрібного для цього каміння і його доводилося привозити з Новгорода-Сіверського, Фастова і навіть з Кременчука.

Вирішувати проблему допомагала міська цегельня, яка випускала міцний і придатний для брукування железняк. Та все ж, до другої половини 20-го століття у Чернігові залишалося чимало вулиць, які навесні та після дощу нагадували річкові потоки.

Инф.siver.info