Земля завжди була і залишаєтьсяоднієюз найголовніших матеріальних цінностей. Бажання нею володіти спонукало людей робити великі географічні відкриття і знищувати цілі народи.

За землю платили великі гроші та отримували її шляхом шахрайства. Володіння землею вважалося ознакою заможності і незалежності. Саме тому одним з привілеїв, що надавало містам право самоврядування, було право на свій розсуд розпоряджатися земельною власністю.

Володів певною кількістю землі і Чернігів. У різні часи розміри земельних володінь були різними, але бажання отримати від них якнайбільше прибутку у міської влади завжди було незмінним.

Подивимося як це відбувалося наприкінці 19 століття, коли територія та населення міста швидко зростали. У 1873 році столиця Чернігівської губернії, у якій мешкало близько 20 тисяч осіб, мало під садибами 381 десятину землі, під вигонами - 1682, під оранкою - 218, під сінокосами - 974, під річками, болотами та шляхами 177 десятин.

Це було достатньо велике господарство і Чернігівська Дума дуже ретельно підходила до вирішення земельних питань. 9  травня 1880 року вона постановила знести старі торговельні споруди на центральному ринку і замість них збудувати нові. При цьому, оренда однієї квадратної сажені була збільшена до 10 карбованців.

Це гарантувало прибуток у розмірі 1440 карбованців на рік, тобто на 20% більше затраченої суми. Коли у 1882 році торговці захотіли купити у міста ділянку, яку вони орендували, Дума вирішила не позбавлятися того, що надає гарантований і постійний прибуток. Вирішуючи питання продажу землі, міська влада враховувала і район, де знаходилася земельна ділянка 1  якість самої землі.

Наприклад, коли домовласник Рота звернувся до управи з проханням продати йому землю під Валом, керівництво міста врахувало, що означена ділянка знаходиться впритул до садиби покупця і тому в інший спосіб не може бути використана. На цій підставі питання було вирішено позитивно і землю продали по 2  карбованця за кв. сажень.

Але Дума не завжди бажала позбавлятися своєї власності. У 1882 році вона відмовила місцевому мешканцю Ткаченку у придбанні земельної ділянки за Лісковицею, бо запропонована ним ціна була замалою. Зрозуміло, що земля у центрі міста коштувала дорожче і до її реалізації підходили обережно.

Що стосується ділянок на окраїнах, то їх продавали залюбки по ціні від 60 копійок до 1 карбованця за кв. сажень. Дума навіть дозволяла міській управі вирішувати це самостійно без погодження з депутатами. А ось ще один приклад. У 1880 році технолог Ободовський звернувся до міської влади з проханням віддати йому у оренду на 12 чи більше років 10 десятин землі поблизу Ялівщіни для спорудження цегляного заводу. Він запропонував умови, за яких завод, після завершення терміну оренди, перейде у власність міста.

Враховуючи те, що означена земельна ділянка розташована на пісках і для сільського господарства не придатна, Дума вирішила, що це їй вигідно і погодилася. Іноді між орендаторами і владою виникали суперечки. Тоді їх вирішували у суді. Але, як про те свідчать історичні джерела, Чернігівська Дума грамотно і на користь міста вирішувала земельні питання.

Инф.siver.info