Підземний світ Києва завжди існував паралельно з наземним, проте відвідують його рідше, гостей там у мільйони разів менше, і єдині охочі туди завітати — дигери, котрі досліджують підземний сектор міста. На сьогодні в Києві налічується чимало невеликих угруповань дигерів та міждигерський осередок — асоціація ACІS (Система досліджень антропогенних печер). Порівняно з іншими містами України в Києві цей рух розвинувся найбільше. І хоча великих секретів чи визначних об’єктів столичне підземелля не має, тут усе ж таки можна знайти багато цікавого — від колекторів річок, дренажок, каналізацій та метро до печер.

 
У Києві дигерство почалося ще за радянських часів. На сьогодні столичні дигери — це спільнота вузького кола людей і навіть частково закрита. До слова, за кордоном визначення дигерства як такого немає. Там існує більш загальне поняття “urban exploration”, тобто угруповання, яке цікавиться усіма об’єктами, що певною мірою є забороненими чи непопулярними. Тобто urban exploration охоплює і наземне, і підземне дослідження. У столиці ж існує окрема спільнота, що вивчає саме підземелля, київське дигерство близьке до спелеології (дослідження природних печер), та все ж таки найбільш споріднене зі спелестологією — дослідженням рукотворних підземних об’єктів. Тільки у спелестології досліджують вже недіючі споруди (виробки, де добували корисні копалини, наприклад, в Одесі, камінь-ракушняк), а в дигерстві — об’єкти, які й досі належать до міських комунікацій.

“Під землею спочатку все здається таким незвичним. Змінюється, так би мовити, топос міста. По верху дістанешся з однієї точки в іншу за один відрізок часу, а під землею може бути довший або коротший шлях. Елемент дослідження в дигерстві доволі таки вагомий. Якби я не цікавився підземеллям, я, мабуть, би і не знав назв усіх цих підземних річок, а вважав би, що в Києві тільки Дніпро і є. Та й взагалі дигерство цікаве як для києвознавства заняття”,— розповідає київський дигер Олександр Богаченко.

Київські підземники створили свою “підземну етику”, за якою будь-який дигер має залишити місце в тому самому вигляді, в якому воно було, коли він туди зайшов, відомості про підземку мають бути дбайливо збережені, інформації про входи нікому не дають, на мапах не позначають, у дренажні споруди не можна ходити взимку, оскільки там зимують кажани, а будити їх означає порушувати підземну етику.

Що стосується правил безпеки, то найголовніше — знати, що не можна йти під землю зливонебезпечної погоди, коли є хоча б якась імовірність, що піде дощ. “Вода піднімається дуже швидко, і за хвилину може сягнути дуже високого рівня. Сталися навіть серед дигерів два нещасних випадки. В 2001 році двоє людей загинули через те, що синоптики помилилися: погода мала бути гарною, сонячною, але пішла злива, і їх змило. Позаторік так само через сильний дощ загинуло ще двоє людей”,— розповів Олександр Богаченко. Та якщо дотримувати техніки безпеки і керуватися здоровим глуздом, нещасні випадки малоймовірні і заблукати в підземеллі нелегко.

Як зазначають дигери, головне під землею — це зручний одяг, взуття, що не промокає, і ліхтарики, які можна закріпити на голові, щоб руки були вільними. З собою ліпше брати аптечку на випадок травм, падінь, вивихів, порізів. “Небезпека, звісно, є, і цим не треба нехтувати, однак вона дуже незначна. Важливо знати, куди ти лізеш і для чого. Якщо ти можеш відповісти на ці запитання, то маєш подбати і про свою безпеку”,— кажуть столичні дослідники підземелля.

Підземні маршрути

За словами дигерів, помилково вважати основними напрямками досліджень метро і каналізацію. Як стверджує Олександр Богаченко, каналізаційні колектори зовсім не придатні для вивчення через неприємний запах і велику силу потоку, це навіть смертельно небезпечно (каналізація у Києві напірна, її качають насосними станціями). Метро самостійно досліджувати заборонено, в київському метрополітені встановлено датчики руху, тож тільки-но ти спробуєш туди таємно потрапити, тебе одразу знайдуть і виведуть. Одне з найпопулярніших у столиці підземель — колектори річок, яких доволі багато, а також дренажні споруди. Загалом річок (малих, історичних і тих, назви яких уже навіть невідомі) налічується з півсотні. Дигери виділяють найвідоміші притоки Либеді: Клов, Скомороха, Протасів Яр, Ямка, також згадують річки Глибочицю та Юрковицю, що на Подолі. Штучні підземелля, з точки зору дигера, особливо цікаві тим, що ти можеш спостерігати симбіоз, з одного боку, людської роботи, а з іншого — природи, оскільки після того, як їх побудували, тут відбувалися цікаві процеси формування вторинних утворень.

Дренажні споруди зводили переважно на правому березі Дніпра для відведення ґрунтових вод, щоб не сталося зсуву, оскільки правобережжя взагалі зсувонебезпечне. Цікаві дренажні споруди тим, що там відбуваються різні процеси утворення сталактитів, сталагмітів, які в природних печерах можуть тисячі, мільйони років формуватися, а в стічних спорудах усе прискорюється через високу мінералізацію води. За рік-два, наприклад, може вирости величезний сталактит.

Нині в Києві дуже багато підземних колекторів (бетонні жолоби, в яких течуть річки). Одне з найпопулярніших місць-входів у колектор — так звана печера білих сталактитів, закрита ділянка Либеді. Більша частина річки на поверхні, та в неї впадає багато приток, які переважно течуть у підземних колекторах.

Знакові глибини

Хоча Київ і лідирує серед інших наших міст за розвитком дигерства, його підземелля далеко не найцікавіше в Україні. Одеса, наприклад, славиться своїми найбільшими катакомбами у світі. Їх протяжність сягає трьох тисяч кілометрів. Для порівняння: римські катакомби — триста кілометрів, паризькі — п’ятсот. У Криму визначні Аджимушкайські та Акмонайські каменеломні (підземні каменеломні в межах Керчі, де з другої половини травня до кінця жовтня 1942 року частина військ Кримського фронту тримала оборону від німецько-фашистських загарбників). Загалом у Криму налічується дуже багато і горизонтальних, і вертикальних печер. У Тернополі є занесена до Книги рекордів Гіннесса печера Оптимістична — найдовша у світі гіпсова печера, найдовша у Європі та друга за довжиною у світі. Сумарна картографована довжина її ходів становить понад 240,5 кілометра.

У Києві ані знакових катакомб, ані природних печер немає. “Відомі київські лесові печери, що переважно викопували як монастирські: лаврські, звіринецькі, китаєвські. Найбільш знакові для Києва, звісно, Ближні та Дальні лаврські печери. За радянських часів не всі їх освоїли релігійні діячі, нині ж вони практично всі належать до релігійних об’єктів”,— розповів Олександр Богаченко.

Легенди та реалії

Підземельні легенди є чи не в кожному місті. Обов’язково в тих із них, де протікає річка, нібито під нею можна пройти історичними тунелями з одного берега на інший. Якщо місто стародавнє, то дуже розповсюджені легенди про те, що під землею з одного міста можна перейти до сусіднього (наприклад, із Києва до Чернігова).

Усілякі історії про те, буцімто у столиці існує “метро 2”, не відповідають дійсності. “В Києві такого метро не будували. Водночас зрозуміло, що під урядовими спорудами існують бомбосховища. Доволі реально може бути вихід з урядових споруд до метро, але це простий перехід, окремої гілки під урядові споруди немає. Це нерентабельно. Республіканський уряд не мав такої ваги, як уряд СРСР. Прокладання тунелів дорого коштувало, і робити цього не було сенсу. Між Верховною Радою та Кабміном є всім добре відомий перехід. Проте якихось “суперсекретних” споруд у Києві немає. Усілякі бомбосховища, об’єкти цивільної оборони мало цікаві дигерові. Крім того, в дев’яностих роках минулого сторіччя багато з них розграбували”,— розповідає Олександр Богаченко.

Частково завдяки дигерам стало більше відомо про деякі фрагменти історії міста та його підземні річки. “Річка Почайна не зовсім зникла, як вважають (“Мені відкрилась істина печальна — життя зникає, як ріка Почайна”,— написала Ліна Костенко), її витоки існують: частково під землею, частково у вигляді системи озер Опечень.

Крім того, свого часу мало хто достеменно знав, де протікає річка Глибочиця і який на вигляд цей колектор, жодної інформації не було. А потім хтось із дигерів в архіві знайшов книжку, що містила мапу з маршрутом Глибочиці, як вона протікає між верхнім та нижнім валами. Дигери вирішили підняти люки, подивитися. Так її і знайшли. Як з’ясувалося, споруда, в якій тече Глибочиця, стародавня. У XIX сторіччі Глибочицю називали канавою, бо в неї скидали сміття ремісники. Історія виникнення назв вулиць Верхній Вал та Нижній Вал пов’язана саме з цим періодом історії міста. В цьому районі тоді було шкірне виробництво, відходи від якого викидали в річку, тому в тій місцевості постійно стояв неприємний запах. Тоді міська влада вирішила зробити два вали, щоб вони захищали від неприємного запаху і перешкоджали рознесенню інфекцій. А вже в XX сторіччі цю річку взяли в закритий колектор — спочатку нижню частину (в районі валів), а потім верхню (вулиця Глибочицька).

Як кажуть дигери, підземний водний світ, створений людиною, є результатом того, що в певний момент місто у процесі свого активного розвитку більше не могло співіснувати зі всіма цими водними об’єктами. Вони займали забагато місця, розливалися навесні і під час сильних злив затоплювали Київ. Наприклад, вулицю Хрещатик дуже затоплювало через притоку Клова Хрещатик. На давніх фотографіях можна побачити, як вона залила однойменну вулицю. І тільки після того, як притоку закрили, вулиця стала більше схожа на сучасний Хрещатик.

Источник Информации: Газета “Хрещатик”
Автор: Аліса КОВАЛЕНКО