"Церква Святої Параскеви П'ятниці, яку часто називають просто П'ятницькою, є одним із найбільш цікавих і загадкових хра¬мів, побудованих у домонгольську добу на землях України. Жодної згадки про цю церкву в письмових джерелах до XVII ст. немає, тому протягом тривалого терміну час її будівництва ви¬значався невірно. Тільки в кінці XIX ст. прийшло розуміння, що побудована вона ще в період Київської Русі", — пише про цю видатну пам'ятку архітектури дослідник українського зодчества Володимир Віроцький.

Нині вчені сходяться на думці, що датувати спорудження храму слід кінцем XII — початком XIII століть, гадають, що творцем її, можливо, був тогочасний будівничий Петро Милонєг. Засновни¬ками ж церкви могли бути місцеві купці, адже вона збудована за межами окольного міста, "на Торгу", і названа на честь по¬кровительки торгівлі Параскеви П'ятниці.

Інший тонкий знавець давньоруської архітектури Григорій Логвин зазначав, що П'ятницька церква набагато перевищує сміливістю і новизною застосованих в ній конструкцій, а також композиційного вирішення все, що до того було зроблено. В цьому храмі, як і в його сучаснику — "Слові о полку Ігоревім", що є вершиною давньоруської літератури, втілені найвеличніші народні ідеали єдності земель Давньої Русі.

Зберігся переказ про те, що церква стала останнім бастіоном оборонців міста від монголо-татарських військ восени 1239 року, була зруйнована і, очевидно, тривалий час не діяла.

Проте із середини XVII століття вона вже значиться головним храмом П’ятницького жіночого монастиря. Збереглося кілька гетьманських універсалів, якими підтверджується право, дане монастирю Богданом Хмельницьким на володіння селами Руд- ка, Юр'ївка, Рижики, Мохнатин і Кошівка, що знаходяться неподалік міста.

Починаючи із 1670 року на кошти чернігівського полковника Василя Дуніна-Борковського церкву перебудовують і вона на¬буває вигляду семибанного храму з бароковими фронтонами, на східному з яких окреслювався герб гетьмана Іван Мазепи. Після пожежі 1750 року відбулася ще одна перебудова. У 1820 році за проектом Антона Карташевського звели ротонду-дзві- ницю, а замість дерев'яної огорожі — цегляний мур, в якому влаштували ще й торговельні приміщення. Монастир же було закрито ще 1786 року.

В роки минулої війни від детонації вибуху бомби храм зазнав руйнування. Відразу після визволення міста руїни законсервували, а у 1955 році під керівництвом відомого російського архітектора-реставратора Петра Барановського розпочалася відбудова церкви. У 1962 році вона постала у своєму первісному вигляді — такою, якою її бачили чернігівці майже вісім століть тому.

Місцевість біля Параскеви П'ятниці ще з давньоруських часів, про що вже ми згадували, була головним "Торгом" міста. Згодом, коли Чернігів, після зруйнування монголо-татарами, значно зменшився у розмірах і населенні, торгівля велася на території фортеці, а після її ліквідації знову перемістилася на "П'ятницьке поле".

Згодом воно стало Базарною, а потім і Красною площею. На початку XIX століття тут збудували торговельні ряди з колонами-галереями, в яких місцеві купці відкрили свої крамниці.

Краєзнавець Фелікс Спиридонов виявив такий опис однієї із 16 крамниць, що належали Тихону Щелкановцеву у 1841 році: "Крамниця була мурованою. Зовні — чепурна будівля, прикра¬шена порталом з чотирма колонами. Дах під залізом, пофарбо-
ваний олійною фарбою. Підлога та стіни дерев'яні. Під підлогою склепінчастий мурований погріб — для зберігання товарів. На вікнах залізні грати.

Два вікна, що прикрашали фасад, мали своєрідні жалюзі, зроблені місцевими майстрами в кузні. Вартість крамниці оцінювалася в 4200 рублів асигнаціями або 1200 рублів сріблом".
Минали десятиліття, змінювалися і власники крамниць. Згідно з описом домовласників Чернігова 1908 року Щелкановце- вим, а точніше Євдокії Тихонівні, на Красній площі вже належав лише один магазин. Найбільше ж їх було у провізора Ісаака Маркельса, зокрема, йому належав майже весь торговельний комплекс № 6. Іншим власниками магазинів значаться купці Мачерети, Фейгіни, Дорохови, Селюки, Кувалдіни та інші.
Про одну із торговельних точок Красної площі початку XX століття Вячеслав Пухтинський пригадував таке: "Ближче до П'ятницької знаходився магазин "красних товарів". Власниця його, якась Танька, задовго до українізації розмістила над две¬рима свого магазину величезну вивіску: "Це Танькіна лавка".

Букви ці були виведено розміром у піваршина білою фарбою на широкому червоному полотнищі. На селянок така заклична ви¬віска діяла гіпнотично, і вони навперебій розкуповували товари винахідливої Таньки".

Торговельні ряди розібрали лише на початку 30-х років і площу забрукували червоним та жовтим клінкером, а біля П'ят- ницької церкви розбили сквер, в якому у перший нелегкий по¬воєнний рік деякі підприємливі чернігівці замість квітів садили картоплю. У 1959 році на цьому місці урочисто відкрили обласний музично-драматичний театр ім. Т.Шевченка.

А ще до того, 1956 року, у сквері встановили пам'ятник Бог¬дану Хмельницькому. Авторами скульптури з сірого штучного граніту на циліндричному цоколі були кияни Іван Кавалерідзе та Галина Петрашевич, а архітектором — молодий ще тоді чер¬нігівець Андрій Карнабед. Він згадував, що за первісним заду¬мом гетьман мав бути звернений обличчям до Красної площі.

Проте це не сподобалося першому секретарю міськкому партії, оскільки з іншого боку скверу планувалося будівництво примі¬щення міськкому: не міг же гетьман стояти спиною до партійного штабу. Довелося виконувати забаганку, хоч це і порушувало цілісність скульптурної композиції. Отож внесли корективи і пам'ятник розвернули. Так і стоїть Богдан вже понад півстоліття спиною і до площі, і до театру та церкви. А міському партії біля скверу так і не збудували.

Територія від П'ятницької церкви "На Торгу" до Стрижня була заселена ще у князівську добу, про що свідчать археологічні дослідження. Нове залюднення її почалося десь із середини XVIII століття — є згадки, що тут мешкали козаки Чернігівського полку. Проте, як вулиця, Богуславська, що тепер є частиною вулиці Гетьмана Полуботка, сформувалася після того, як Черні¬гів став губернським містом.

На зламі минулого і позаминулого століть Богуславська  була забудована переважно приватним одноповерховим житлом. Є свідчення, що тут наймав квартиру письменник Борис Грінченко, приймав відвідувачів адвокат і громадський діяч Ілля Шраг. А ближче до Стрижня знаходилися жіноча торго¬вельна школа (на розі із Гончою), завод газованих вод, еле¬ктростанція та споруджена у 1905 році лазня, що збереглася до наших днів.

Відразу за Стрижнем — колишня садиба чернігівського пол-ковника, а згодом і наказного гетьмана Павла Полуботка. Ми¬кола Маркевич писав, що його будинок уперше згадується 1706 року з нагоди приїзду до Чернігова Петра І: він ночував тут з першого на друге липня. Вже тоді будинок був двоповерховим, мурованим.

Це підтверджує і найдавніший план міста "Абрис Чернігівський", складений того ж року.
Зберігся детальний опис цієї садиби, складений російськими офіцерами після арешту Полуботка у Санкт-Петербурзі 1724 року. Читаючи його, не можна не пересвідчитися, що це був один з найбільших маєтків Лівобережної України тієї епохи.

Згадуються, зокрема, дві кам'яниці. У підвалах першої збері¬галися чималі запаси хмільних напоїв: "водок в бутылях боль¬ших с разными водками 77 бутылей полных; стеклянный бочо¬нок водки померанцевой; 2 бочонка больших вишневого вина; сливова вина 2 ставка, ведер по 5; винограду подкладывано 5 бочек, ведер по 7; больших бочек с вином вишневым и сливным 5; налиты вином с яблоками и сливами 7 больших, простого вина 2 бочки больших, третья начатая; бочка неполная водки; 5 бочек с вишнями и дулями, в них вина не по многу; три бочонка водки ведер по 7...".
Друга кам'яниця була коморою і скарбівницею. В ній, зокре¬ма, описано сундуки зі сріблом, дорогим посудом — від криш¬талю до гутного скла, що виготовлялося на підприємствах гос¬подаря. Згадано окрім того "84 мешка медных денег, 24 мешка битых ефимков и особо 1700 червоных...".

Що ж до світлиць палацу, то їхні стіни були декоровані багатьма килимами, а меблі оббиті червоним, зеленим і блакитним сукном або шкірою. На стінах також сяяли коштовно оздоблені шаблі, пістолі та рушниці. Всіма барвами вигравав гаптований оздобами та хутром одяг. У скринях описувачі побачили сувої китайського шовку, турецької та грецької парчі, німецького та голландського полотна...

Окрасою оселі були портрети самого Полуботка та його рід¬них — батька, дружини, синів, інші твори живопису.
На початку минулого століття Вадим Модзалевський і Петро Савицький писали: "До садиби, звісно, примикав сад. Старий сад необхідний в кожній старій українській садибі. Біля стін кам'яниці ростуть давні груші і яблуні; густа трава закриває фундамент, в'ється по перетинках грат у підвал..."

Неподалік садиби стояла дерев'яна Вознесенська церква, якою ревно опікувався гетьман. На її місці ще двічі зводилися нові храми. Від церкви вцілів лише дзвін, відлитий коштом гетьмана, —   його нині можна побачити в Чернігівському історичному музеї.

Після смерті Полуботка його колись багата садиба двічі пе-реходила до заможних чернігівських старшин, аж поки у 1776 році не була придбана для духовної семінарії. Тоді ж всі будівлі значно перебудували.

Про те, як жилося семінаристам на початку XIX століття, цікаві спогади залишив на схилі свого життя Дмитро Грембецький:
"Остались мне в памяти вечера летних субботних дней. Вме¬сте с захождением солнца, бывало, ходят по дворам человек 15 семинаристов 18, 8, 7-летнего возраста. Их называли бурсака¬ми. Ходили они в синих халатах и сюртуках такой длины, что закрывали босоножие. Став в кружок посреди двора они, быва¬ло, поют согласным хором:
Боже! Зри мое смирение,
Зри мои плачевные дни.
По окончанию жалобного канта из средины этой толпы вы-рывается резкий дрожащий голосок: "Борщику!" Изобильно
наделяемые хозяевами, певцы удалялись с низкими поклона¬ми..."

Є в цих спогадах і про вихованців народного училища, яке у 1805 році перетворилося в чоловічу гімназію: їхня маса "была отвратительно неприятна: нагольный тулуп, байковая шинель, разорванная сермяга, пестрядный сюртук, грязная китайчаная кофточка на девочке в изорванных чулках и башмаках, лицо и руки растушованные чернилом, а потом при выходе из класса дикий гам, брани и драка на улице..."

Відповідним чином складалися і стосунки між "студентами" цих двох єдиних у місті навчальних закладів:
"Первое замерзание реки Стрижня и первое падание снега всегда ознаменовывалось сражениями, происходившими между семинаристами и учениками народного училища, питавшими бессознательную, непримиримую вражду.

По первому льду, бывало, вечерком, подкатываются под стены семинарии сначала зачинщики из учеников народного училища, стараясь вызвать семинаристов: завязывалась частная стычка, которую подоспевшие к обеим сторонам сокурсники превращали в кулач¬ный бой до такого остервенения, что если бы духовное начальство, узнав о баталии, не разогнало ратоборцев, то это легко могло окончиться кончиною которого нибудь..."

Певно, якщо не учасником, то свідком тих баталій був юний Ілля Буяльський, випускник семінарії 1809 року.

згодом — відомий російський хірург і анатом. Його лекції з пластичної анатомії в Петербурзькій Академії мистецтв із задоволенням слухав Тарас Шевченко і згадує про нього в повісті "Художник". Саме Буяль- ського в 1837 році було терміново покликано до смертельно пораненого на дуелі Олександра Пушкіна...

А роком пізніше семінарію відвідав композитор Михайло Глінка і відібрав п'ятьох вихованців до Петербурзької придвор¬ної вокальної капели. Якийсь час у 1867 році тут навчався Ми¬кола Кибальчич — революціонер-народоволець і автор проекту першого в світі реактивного літального апарату.

Про інших знаменитих випускників семінарії, які здобули в ній духовну освіту, але так і не стали священиками, нагадують на стінах колишнього навчального закладу меморіальні дошки: революціонер-більшовик, радянський партійний і військовий діяч Микола Подвойський, поети Павло Тичина і Василь Блакитний, композитор і хоровий діяч Григорій Верьовка.

Упродовж 1861-1917 років тут містилася редакція газети "Чер- ниговские епархиальньїе известия", у 20-і роки в стінах колиш¬ньої вже семінарії знаходився педінститут. Після війни зруйно¬вані бомбардуванням будівлі повністю відбудовано і з того часу в них дислокується військовий госпіталь.
У 1803 році на території семінарії заклали храм в ім'я чернігівських святих Михайла і Федора, який пізніше двічі пере¬будовувався і нині є діючим.

Инф.siver-info.com