Мустафа Наїма – перший державний літописець Османської імперії. Народившись 1655 року в Алеппо в яничарській сім’ї, він пройшов доволі довгий як на ті часи шлях службовця Дивану (1). Навчався при найповажніших мечетях Стамбула, слугував кільком Великим Візирам (2) імперії, врешті під час походу одного з них у Морею (3) й помер 1712 року простим фінансовим контролером. Утім, для всіх, хто цікавиться українською історією, а найдужче – козацькими стосунками з мусульманською Туреччиною – це одне з ключових імен.

Адже Мустафа Наїма – автор й одного з найвідоміших у турецької історіографії літописів. На жаль, витяги з цього твору – «Історія Наїми» – досі майже завжди потрапляли до українських істориків через «треті руки» – з праць зарубіжних  сходознавців. Та й, власне, це були лише нечисленні посилання на Мустафу Наїму, а не переклади повноцінних частин його праці. Тим часом хроніка містить величезну кількість досі невідомої нам інформації про власну історію, стосунки з Османської імперією, життя Кримського ханства, тощо. Власне, один із таких витягів із «Історії Наїми» вперше пропонується в українському перекладі.

Цей розділ літопису присвячений Українсько-російській війні 1658-1659 років. А точніше – відомій Конотопській битві та пов’язаним із нею боями, цебто переростає в опис справжньої баталії. Читач уже з перших рядків, де автор спершу розповідає про загальний стан справ в Османській імперії, відкриє для себе чимало несподіванок. Трактування тих подій у вустах Мустафи Наїми суттєво відрізняється від  того, що нам відомо з давно розкритих європейських джерел. Тут варто зазначити ще два моменти з біографії хроніста.

Перший – її дослідники припускають, що той був прихильником суфізму й міг належати до ордену «Бекташі». Отже, і ставлення хроніста до сусідніх  народів не було таким категоричним, або ж суровим, як у ортодоксальної частини тодішньої Османської еліти. Власне, 17 сторіччя позначилося для неї протистоянням двох партій: улемів та яничарів. Саме до останньої й належав літописець.

Момент другий – цілком імовірно, що Мустафа Наїма, пишучи цю хроніку, послуговувався тими історичними джерелами, літописами своїх попередників, які назавжди втрачені для сучасних дослідників, бо згоріли в середньовічних стамбульських пожежах. Принаймні, відомий український сходознавець Омелян Пріцак конструюючи свою гіпотезу про Союз Богдана Хмельницького з Османським султаном упродовж 1648-1649 років, посилався саме на ті витяги з «Історії Наїми», які відсутні в решти літописців.

У кожному разі вже з цього розділу турецького автора ми побачимо, як той наголошує на Ханському протектораті козакам, показує всі позитивні сторони кримсько-козацького союзу наперекір тиранії московського царя, особливо ж підкреслює звитягу кримськотатарських воїнів.  Не менш цікаво й те, що хід змальованої війни та чисельність сторін відрізняється від досі представлених в  українській історії. Отже, текст ще чекає свого тлумачення. Наразі ж ця його публікація, що передує науковій та не обтяжена розгорнутими примітками, дає змогу широкому колу читачів наочно ознайомитися з Османським баченням козаків та Кримського Ханства.

Перемога велика Мегмеда Гірай Хана (4) у війні супроти кафірів (5) московських

(перекладено за виданнями: Târih-i Na'îmâ / Naîmâ Mustafa Efendi ; hazırlayan, Mehmet İpşirli. Ankara : Türk Tarih Kurumu, 2007. Târih-i Na'îmâ / Naîmâ Mustafa Efendi ; Istanbul: Maba'a-i 'mire, 1864)

Затим, що у Високій Державі ось уже понад десяток літ не скінчалася боротьба з кафірами венеційськими, опріч того, через потребу походу на джелялів (6) у Анатолії, а то – на грішників мадярських, Іслямські вояки й на островах, і на берегах боронилися, а найпаче вели борню й тримали в облозі кріпості на кордонах, тож було розсіяно-розіслано їх повсюди-усюди, й ніяк – звести кудись докупи, — отак помисливши, цар московський, гадаючи, що «становище, бігме, таланливе», загорівся нечестивою пристрастю: зібрати в одній стороні війська сили силенні та, зруйнувавши землі наші кревні, віковічну державу Османів у тривогу й смуту кинути, отож понад два роки заповзято збирав він військо й готував усе необхідне для походу, відтак, згідно з постулатом , що «Всі кафіри то є люд однієї віри», геть стратив терпець од сум’яття воєвод Мадярського, Волоського й Молдавського, та задля перемоги суспільної, ослону своїх народів і приписів держави та віри, [передовсім задіяв] кафірів, пилюгу землі, званих донськими козаками ¬— ті здавна перед жодним із володарів невірних у тій стороні голови не схиляли й не корилися, мешкали в непролазних болотистих місцинах того краю, й, за кожної нагоди виходячи чайками (7) на Чорне море та грабуючи села й містечка на його побережжі, не цуралися завдавати збитку-шкоди кордонам Ісляму. Піславши згаданим незчисленні кошти, [король] наполіг, щоби одчалили всіма можливими чайками в Чорне море та збитку завдали берегам на всі сторони, [між тим] і дніпровські козаки, які раніше, бунтуючи супроти ляського короля, щоб помстися йому, вступили в союз і злуку з Іслям Гірай Ханом (8), у тих краях, котрі ляські раби десять літ похід за походом плюндрували, також із московським царем уклали мир, підписавши із ним угоду про досягнення дружби й узи братерсько-дружні.

Тому король московський, піславши й до них особистого посла, у гострому листі своєму мовив: «Найдужче бажання й вінець надій наших – пішовши на рабів іслямських, втілити  жадання помсти за дружні та єдиновірні нам народи. Передовсім – вояками безцінними, обладунком віри нашої, наскочити на татар й тих незнищенних здолати та розгромити.  Начало-бо решті справ задумано покласти після того, як їхня сила вичерпається. Нині, коли потрібна ревність вірі та оборона справ духовних, ви, будучи заодно з нами, на службі нашій жодним трибом не допускайте байдужости й лінощів»,  – отак звістив і наказом грізним слово завершив. Од листа з таким змістом згадані [козаки] геть стерявшись, вирішили, що їм на збиток буде згоджуватися на розрив угоди [з ханом] з причини тієї, що з поміччю Ханів-Дженгізів отримали в користування стільки кріпостей із краями та земель щедротних, що й оком не обведеш, а все од того, що зміцнили мир із ханом великодушним; опісля розгледіли мудрість таку: вельмишановного хана застерігши, поки вони [московіти] не рушили з місця, першими до них дістатися військом, як море, великим, та, не давши й оком зморгнути, громади розбити, а краї пограбувати. Коли ж [козаки] таким трибом положення роз’яснили, вельмишановний хан, також негайно зібравши військо незчисленне, уповаючи на Аллага, того ж року на рамазан здійнявся – та рушили на ницих кафірів. 

Король же московський, затим що козаки, від татарського хана не одвертаючись, до нього ні шаноби, ні прихильности не виявляли, сам післав вояків, аби запобігти захопленню деяких фортець біля кордонів козацьких. Зненацька сімнадцять тисяч війська з двома боярами, наскочивши на фортецю, звану Манджали (9), усе довкіль неї пограбували та розорили, а як п’ять тисяч козаків під їхню оруду пристали, взяли тую фортецю в облогу.

Коли ж на початку шевваля (22.06.1659)(10), після святкового намазу вояки татарські, ловці на ворога, переправившись, через ріку велику на ймення Ерель (11), уже зібралися рушати на Москву, то, отримавши звістку про взяту в облогу фортецю, збагнули, що варт спрямувати вузда в ту сторону, й негайно післали наскочити туди п'ятнадцять тисяч войовників, лютих та хутких, наче вітер, на чолі зі славетним еміром Фераш-беєм. А другого дня на зорі ті хлинули на голови кафірам із гори, наче лиха злива. Мов рідні, гуляли на поприщі війни, три години гомонів базар герцю-бою, та з поміччю Творця  вояки, якими верховодив шайтан, зазнали поразки, і з десяти тисяч кафірів лише тисяча врятувалась, решта ж під ударами шабель відважних татарів, що всі як один погналися за ними, в пекло покотилася. 

А з п’яти тисяч дніпрових козаків, що, приставши під оруду згаданих, тримали в облозі фортецю, також жоден не діставшись кордону порятунку, знайшли своє пристанище на нижніх поверхах пекла. Кількох же вельможних [із них], чиї загони пограбували, спіймали живцем, й там-таки вирішили післати з радісною звісткою про перемогу вельмишановному хану. Прибулі бранці в присутності ханській таким трибом довго промовляли: «Ось уже понад три роки, як московський цар посягає на нас, що й от-от прибере до рук. Передусім він замірився знищити вояків татарських, ловців на ворога. Затим – завоювати краї рабів Ісляму, оскільки ж досі козаки не слухаються його й не скоряються, то післав незчисленне військо на чолі з вельможними боярами здобути фортецю на кордонах. Ми ж люди служиві, то й прибули до цієї фортеці, та на цьому наші справи завершилися» – так мовили вони, шукаючи правди, затим під ударом шаблі, що кров розбризкує, плітки припинили. Після цього, як люди, післані прочесати всі сторони, повідомили, що понад п’ятдесят тисяч московських вояків стоять попід близькою до того краю фортецею укріпленою, яка у володінні козаків, а гетьман ще не наважився безстрашно виступити на них у похід, та разом із шістдесятьма тисячами козаків дочікується прибуття хана вельмишановного, то вдарили стременами, щоб рушити в ту  сторону.

Коли вони, минувши кілька таборищ, вже наближалися, гетьман, довідавшись [про них], разом із вояками, які в нього були, приєднавшись до татарських воїнів, поцілував руку великодушному ханові й підвівся. Призначивши сотні людей, щоби добути язиків від вояків-кафірів, які стояли під кріпостю, вони на тому місці кілька днів покладали, як вивідати стан справ їхній. Призначені ж сміливці також спіймали шість душ кафірів із дна пекла, натрапивши на них біля фортеці. Поставши перед очі хана, ті мовили: «Нині під фортецею в загоні, котрим керують сановники, зібрано понад п’ятдесят тисяч нападників, і вельможі над п’ятдесятьма тисячами піхоти й кінноти з рушницями вирішили стерегти проходи цієї великої ріки, щоби запобігти нападу татарських та козацьких воїнів на [тих загінників]. Оцe і є всі вояки, одібрані для великої війни, а опріч них, в інших місцях люду немає» — після того, як [спіймані язики] оце зазначили та повідомили, [татари – імовірно – з козаками] порадившись, не сподобали перед батальйоном напоротися на кафірів, що стояли на берегах ріки, тож козацькі вояки — попереду, а вслід за ними воїни татарські, ватага за ватагою, загін за загоном, проминувши степ і гори, зрізуючи болота й таборищах в непрохідних місцях, пішли на ворога. Коли ж наближалися, то, заледве довідавшись про це, мов те море війська, зануртували. Обидві сторони, зіткнувшись,  одразу зачали палити з рушниць. Першими козаки напали, відтак умить витязі татарські, теж наскочивши, випустили у ворога цілу зливу стріл правосудних. Коли ж хан вельмишановний із групою витязів, спостерігаючи на узвишші за полем бою, молився, вірне своє обличчя притуляючи до землі перед дверима Щедротного Аллаха у благанні про звитягу та перемогу, то легкий вітерець талану й побіди поспішив у майбутнє, і бойовисько й години не точилося, як вояки-кафіри обернулися втікати. Хоробрі лицарі, кинувшись за ними по п’ятах по тому степу безкрайому, кого полонили й закували в ланцюги, а кому дали скуштувати шабель, і з п’ятдесяти тисяч вояків жоден не врятувався, щоби донести звістку цареві злочинному.

Вояки увінчані звитягою, прибувши до місця, де стояв усепереможний та удачливий хан, привітали його з перемогою. Кілька днів перебуваючи в тому місці, вирішили, що, як полегшаться, то безсумнівно підуть на кафірів загону, а щоб рушити порожнем, — обговорити тему відкупу захоплених полоняників. Коли ж найниціший із вельможних кафірів, упокорених ханом, зобов’язавшись заплатити сто тисяч золотом, почав готувати кошт на бажання сердечне полонеників, деякі зі старих татарських, набачених і бувалих, не вподобавши  цей замисел негодящий, мовили:  «Далебі, досі козаки, йдучи на мир із нами, не засвідчили намірів розірвати угоду. Хай так, а все ж справедливі мудреці вирішили, що довіри немає до тих, хто несуть оману та безвір’я. Ймовірно, що з московською стороною укладуть мир. У такому разі, якщо з нами не ворогуватимуть, то вже й не допомагатимуть. Якщо в краєві безжальних ворогів, що за місяць відстані від країни нашої, немає місць спокійних для таборища та доріг безпечних, то тридцять тисяч ворогів, що в наших руках, тільки завдадуть нам лиха, коли на такій землі воякам потрібно буде повсюдно стерегтися. Нині, щоб козацьким воякам забезпечити ворожнечу з боку Москви та перекрити їм безліч доріг до миру з нею, можна, здолавши жадобу ненаситну до товару, пімститися тим, що нагодувати всіх полоняників шаблями», – так кажучи, вони наполягали, і доречність слів їхніх щиросердних та сутнісних розплющила воякам очі, щоб повбивали всіх полонеників.

Насамперед позгинали голови вельможам перед ханським шатром, далі кожен привів своїх бранців і пройшлися по них шаблями. Після того як цю справу було завершено, місяця шевваля, дня вісімнадцятого, рушили на зустріч із вояками загону, що наступав на твердиню, а як дісталися, козацькі вояки при зустрічі забралися в шанці. Й коли вояки татарські теж стали над ними, з обабіч гарматам та рушницям, три дні та три ночі війні великій і бою та герцеві зупину не давалося. Як час від часу вояки татарські, наступаючи, випускали зливу стріл, то тисячі проклятих лишали душі. Коли ж лицарі джихаду довідалися, що [московіти] завагалися, бо вибилися з сил, і серед ночі втекли у сторону, де мали надію на порятунок, то негайно помчали в путь. Тієї ж ночі наступаючи їм на п’яти, вранці ополудні дісталися берегів широкої ріки, тоді мерзотні кафіри зо страху в серці самі кидалися у воду, й чимало з них утопилося. А вояки Ісляму, зібравши трофеї з того місця й вернувши назад, вирішили кілька днів виділити для догляду за раненими, після чого дісталися кріпості на ймення Румне (12), що на кордонах. Люд тієї кріпості, відаючи, що немає сил на війну, без найменшого пострілу здали фортецю та [її] гетьмана.

Коли ж до хана привели проклятущого, який владарював кріпостю зі сторони московського царя, разом із його п’ятсот посіпаками, то всіх умертвили, відтак рушили захоплювати довколишні кріпості. З поміччю Господа Справедливого легко захоплюючи кожну з них, порубавши шаблями воєвод та оборонців, настановляли людей для управління зі сторони гетьмана. Після цього зупинились у краї на ймення Пожок (13), й вояки татарські, хуткі мов вітер, загін за загоном були післані в Московію. Де загонів не було, і геть щезав страх перед вояками кафірів, лицарі гази (14) сміло потрясали все довкола, й хай би які квітучі-благоустроєні землі та славні вілаєти (15) в тім краю були, усі вони пограбовані та  розорені стали, а після п’ятнадцяти днів нищення та грабунку, з трофеями незчисленними вернулися до вельмишановного хана. Оскільки у згаданій війні понад сто дванадцять тисяч негідних кафірів жертвами шабель синів Ісляму стали, то решту близько п’ятдесят тисяч мерзенних кафірів разом із трофеями незчисленними взяли як здобич.

Після того ж, як склали листи радісні й післали їх гінцями до обителі щасливої Асітане (16) й Криму, вельмишановний хан живий-здоровий із трофеями вернувся на звиклу батьківщину.

Переможено та розбито серце ворожее

Приїхав щасливець увінчаний перемогою

Коли ж покров світу його величність падишах почув про цю велику звитягу, то лицарі кордону, яких направив валі (17) Боснії Мелєк Агмед-паша, саме, воюючи з трьома тисячами кафірів на Кілісі (18), ущент їх розгромили, й триста голів ще прибули, тоді видано фірман сповнити місто різноманітними розвагами та втіхами, і нарід у прикрашеному Стамбулі сім днів та сім ночей  від усього серця радів та звеселявся.

Инф.history.sumynews.com