"Ця територія ще відома, як  “Зелений Клин”.  Назва з’явилася наприкінці XIX ст. завдяки масовій еміграції українців на південь далекосхідного регіону колишньої Російської імперії. Вона зайняла місце іншої української назви цього краю — Закитайщина. Спочатку під назвою Зелений Клин розумілася територія Приамур’я та Уссурійського краю, котрі стали головним об’єктом української колонізації на Далекому Сході в другій половині XIX — на початку ХХ ст. Але коли на порядку денному постало питання про необхідність створення Української держави на Тихому океані, Зелений Клин одержав ширшу інтерпретацію —територія від Байкалу до Берингової протоки. Фактично усі ці землі в роки громадянської війни в Росії були охоплені спільною боротьбою українців за створення єдиної і незалежної держави, і поряд із Зеленим Клином почали вживатися такі назви цієї ж території як Зелена Україна і Нова Україна. Напередодні 1917 р. на території Зеленого Клину мешкало близько півтора мільйона осіб, з яких майже мільйон були українцями.

Автор цього дослідження - нащадок переселенців на Далекий Схід з с. Чернеччина Краснопільського району Сумської області.

Нині він люб`язно ділиться на сторінках Сумського історичного порталу результатами своїх пошуків, присвячених ролі уродженців Сумщини в українському русі на Далекому Сході

Можливо, цей матеріал знайде відгук і в місцях народження активістів українського життя, допоможе уточнити деякі біографічні дані цих людей, знайти родичів.

Щиро сподіваємось на зворотній зв`язок".

Уродженці Сумщини - активні діячі українського життя на Далекому Сході:

БОЖКО Олександр Юхимович (31.07.1905, с. Вороніж Глухівського пов. Чернігівської губ., нині – Шосткинського р-ну Сумської обл. – 11.02.1970, Сан-Франціско, США)  - китаїст, педагог, перекладач маньчжурської та англійської мов, укр. молодіжний діяч в Харбіні.

Наприкінці 1905 привезений немовлям батьками до Харбіну. Від 1923 - в Шанхаї, в 1926-1929 - в США. Закінчив  Вищу школу комерції в Сан-Франціско (1928), 2 семестри навчався в Lincolne University. В 1929 повернувся до Харбіну, де в 1929-1931 працював  драгоманом манчжурської мови в Головному Поліцейському управлінні. Після повернення з США став засновником в Харбіні укр. гуртку при Інституті орієнтальних та комерційних наук та Союзу укр. молоді. Мав значний вплив на формування націоналістичної свідомості укр. молоді в Харбіні. В 1931-1935 – учитель 3-ї Гірінської гімназії в Шуаченпу. Одночасно від 1929 навчався  на історико-філологічному відділенні Харбінського педінституту, яке скінчив 1935. В 1935-1936 працював в Харбінському митному (пошлинном) бюро, згодом - безробітний. В 1936-1937 - зав. бюро перекладів в Тяньцзіні, згодом - в Шанхаї та США, мешкав у Сан-Франціско. Брав участь у Другій світовій війні як сержант американської армії. Автор перекладів  китайських етнографічних текстів.

КОРОТЕНКО-КОРДА Валентина Григорівна (2.02.1912, Хайлар - ?) – укр. молодіжна діячка в Харбіні. Дружина Р. Корди-Федорова. Закінчила вище-початкове училище в Хайларі, залізничну гімназію (1930) та Інститут Св. Володимира в Харбіні (1935), за фахом – синолог.

Активістка Укр. Далекосхідньої Січі.  Керівниця жіночого гуртку при Укр. Нац. Колонії (1938-1939). Член Т-ва укр. орієнталістів.

КОРОТЕНКО Григорій Матвійович (02.02.1875, с. Левченки Роменського повіту Полтавської губ., нині – Роменського р-ну Сумської обл. - ?) – укр. громадський діяч в Харбіні.

З козаків. Батько В. Коротенко-Корда. У 1903 після військової служби прибув до Маньчжурії, працював дільничним фельдшером. 29 січня 1939 обраний членом Ревізійної комісії Укр. Нац. Колонії. 

ЛОБОДОВСЬКИЙ Олексій Федорович (3.02.1878, с. Вільшана Лебединського повіту Харківської губ., нині – Недригайлівського р-ну Сумської обл.  - ?) – укр. громадський діяч в Харбіні. Закінчив Харківське духовне училище (1894) та 3 класи Харківської духовної семінарії (1897). До 1898 працював в інспекції народних училищ, у 1898-1904 – у Харківській духовній консисторії, в 1904-1914 – у Харківській контрольній  палаті та інспекції народних училищ. У 1911-17 – в Амурській контрольній палаті у Владивостоці та Хабаровську. В 1917-18 – контролер Польової контролі на Північному фронті. З серпня 1919 до травня 1920 – в Донській контрольній палаті. З вересня 1920 до березня 1921 – в інспекції Кавказьких залізниць. В серпні 1921 – жовтні 1922 – в контролі Тимчасового Приамурського уряду у Владивостоці. В жовтні 1922 – 1923 – в Народному контролі у Владивостоці. В 1923-25 – контролер тресту «Дальлес». Від вересня 1925 – в Маньчжурії, в 1925-35 працював в Контролі Китайсько-Східньої залізниці. В 1944-45 - член Ради Старшин Укр. Нац. Колонії.

МОЗОЛЕВСЬКИЙ Іван Вікторович (1.4.1862, с. Тулиголово Глухівського повіту Чернігівської губ., нині – Кролевецького р-ну Сумської обл. - 3.7.1940, Харбін) - доктор медицини та укр. гром. діяч в Маньчжурії. Син священика.

Закінчив  Глухівську прогімназію, в 1880 – Колегію ім. П. Галагана в Києві, в 1886 - Військово-медичну академію в Петербурзі. Від 1887 – на військовій службі. Працював лікарем на Волині, служив у Карській губ., звідки 1908 прибув до Харбіну, де став організатором та головним лікарем шпиталю Заамурської округи прикордонної варти (від 16 серпня 1908 до 22 вересня 1911). В 1911-1921 – окружний лікар. Дійсний статський радник, нагороджений усіма орденами до Св. Володимира 3 ст. включно. Після 1921 працював лікарем в різних гімназіях Харбіну, в тому числі  і укр. гімназії. В 1924-1935 - міський санітарний лікар Харбіну. Сходознавець-аматор, зібрав велику колекцію орієнталістики, головно предметів буддистського культу.

Член Т-ва російських орієнталістів в Харбіні, був близький з В.К. Арсеньєвим. В липні 1917 обраний головою Маньчжурської Укр. Окр. Ради. 20 грудня 1917 на загальних зборах МУОР визначений кандидатом до Укр. Установчих Зборів від українців Маньчжурії. На початку лютого 1918 склав повноваження голови МУОР через те, що не поділяв позиції ІV Універсалу. У вересні 1918 на з’їзді українців Маньчжурії обраний членом Маньчжурської тимчасової полiтичної Ради. В 1918-1919 - заступник укр. консула в Харбіні, в 1921 - інспектор харбінської укр. гімназії. На початку 1930-х цікавився організацією укр. школи в Харбіні. Автор історичного дослідження про ролю укр. братських шкіл та колегій в житті України (1934). В 1935-1940 - член Укр. Нац. Колонії в Харбіні.

ОПАДЧИЙ Василь Степанович (29.1.1872, с. Ротівка Глухівського пов. Чернігівської губ. - 31.12.1934, Харбін) - укр. гром. діяч в Харбіні, будівельний підрядник та домовласник.

В 1899 прибув до Маньчжурії на будівництво Китайсько-Східньої залізниці, де працював робітником, техніком з будівництва, помічником підрядника, підрядником. Один із засновників укр. гром. життя в Маньчжурії, співзасновник Укр. клюбу в Харбіні (1907), член його правління (1917-22). Делегат ІV Укр. Далекосхіднього з’їзду (жовтень 1918). Член Укр. комітету та Харбінської Укр. Ради (1919). Член Маньчжурської Укр. Окр. Ради (1917-1921). Один із засновників Укр. Свято-Покровського братства та укр. православної парафії в Харбіні (1922). Керував будівництвом та офірував значні кошти на будівництво Укр. Нац. Дому (1918-1920) та Укр. Свято-Покровської церкви (1929-1930) в Харбіні. В 1923-1924 активно змагався з пробольшевицькими елементами, що захопили керівництво Укр. клюбом. В 1925-1926 робив заходи по виданню в Харбіні укр. газети, внаслідку яких вийшло два числа газети «Далекий Схiд». Член Президії Укр. Ради Громадських Уповноважених, відав реєстрацією укр. населення (1933). Один із засновників Укр. Нац. Громади, член її орг. комісії (від 17 листопада 1933) та член Ради УНГ (від 24 грудня 1933 -  1934). Один із засновників Укр. союзу хліборобів-державників в Харбіні (березень 1934). Один із засновників Укр. видавничого т-ва, заходами якого в 1933 розпочато видання в Харбіні укр. газети “Манджурський вістник”. Його сини - Гаврило, Володимир, Юрій - представники нової генерації укр. гром. діячів, вже народжених в Маньчжурії, стали активними учасниками укр. гром. життя в Харбіні та в Шанхаї в 1930-1940-х.

ОПАДЧИЙ Володимир Васильович (1.08.1912, Харбін - після 1945, Сідней, Австралія) - укр. молодіжний діяч в Харбіні, дентист та зубний технік за фахом. Син В.С. Опадчого, брат К. та Ю. Опадчих.

В 1922-1924 навчався в харбінській укр. гімназії. Скінчив гімназію Дрізуль (1930) та 1-шу Харбінську зуболікарську школу (1933). Націоналіст-самостійник за переконаннями, активний діяч Союзу укр. молоді в Харбіні (перша половина 1930-х). В жовтні 1938 - січні 1939 – член Правління Укр. Нац. Колонії в Харбіні. В 1944-1945 - член Ради Старшин УНК. Після 1945 - на еміграції в Сіднеї (Австралія).

ОПАДЧИЙ Кость  (бл. 1907, Харбін - ?) - інженер, громадський діяч в Шанхаї. Син В.С. Опадчого, брат В. та Ю.Опадчих.

Один із засновників та перший голова  Шанхайської Укр. Громади (кінець 1932), провідний діяч Укр. Нац. Колонії в Шанхаї (1941). Під час другої світової війни - службовець французького муніципалітету в Шанхаї.

ОПАДЧИЙ Юрiй (Жорж) (19.12.1917, Харбін - ?, Сан-Франціско, США) – укр. молодіжний діяч в Харбіні. Син В.С. Опадчого, брат В. та К. Опадчих.

В 1935 закінчив гімназію Дрізуля в Харбіні. В 1930-х - член Союзу укр. молоді та Укр. Далекосхідньої Січі в Харбіні. Член Управи Гуртку укр. національної молодi (1941-1945). В цей період у його мешканні відбувалися нелегальні збори укр. націоналістичної молоді та відзначалися нац. свята. В 1944 відмовився від служби в спільних загонах із росіянами, за що був заарештований японською владою. Член Правління Укр. Нац. Колонії в Харбіні (1944-1945). Згодом виїхав до США, мешкав у Сан-Франціско.

САКОВИЧ Анатолiй Федорович (19.04.1884, с. Уланове Глухівського повіту Чернігівської губ., нині – Глухівського р-ну Сумської обл. – 26.12.1938, Харбін) - укр. громадський діяч в Харбіні. Походив із старовинної шляхетської родини.

В 1909 скінчив юридичний факультет Київського університету.   В 1913-1918 – товарищ прокурора Благовіщенського окружного суду. 27 лютого 1918 втік з Благовіщенська у Сахалян, від 5 вересня 1918 - в Харбіні. Від 10 вересня 1918 – юрисконсульт Харбінського відділення контррозвідки, від 25 травня 1919 – суддя 4-ї дільниці в Харбіні, член окружної слідчої комісії по боротьбі з бандитизмом. Від жовня 1921 до 1931 – нотар місцевого суду в Харбіні. В 1931 був звільнений з цієї посади, в 1934 – відновлений. Дійсний член Харбінського відділу Зарубіжного союзу російських судових діячів. Видатний діяч Укр. Нац. Колонії в Харбіні (1935-1938), член її ревізійної комісії (1935).

САХНО Федiр  Михайлович  (20.04.1879, с. Балиця Глухівського повіту Чернігівської губ. - ?) - укр. громадський діяч в Харбіні. Із козаків.

Освіта – церковно-парафіяльна школа. В 1900-1902 працював слюсарем на Південно-Західній залізниці. Від 1902 - в Харбіні, в 1908?-1912 – на будівництві Амурської залізниці, мав власну майстерню на ст. Джалінда (Джаміда?). Від 1912 – знов у Харбіні, до 1933 працював слюсарем в Харбінській дільниці служби шляху. Від 1933 – пенсіонер. Член Укр. клубу в Харбіні. 11 травня 1919 обраний членом комісії для перевірки діяльності Маньчжурської Укр. Окружної Ради.  Заступник голови Управи Спілки укр. емігрантів в Харбіні (1934-1935). Член Управи Укр. Нац. Дому (до 24 червня 1935). Один із засновників Укр. Нац. Колонії в Харбіні. 12 травня 1935 - учасник установчої конференції УНК від СУЕ. Член УНК (1935-1945).

ШЕВЧЕНКО Давид Іванович (24.06.1891, с. Береза Глухівського повіту Чернігівської губ., нині – Глухівського р-ну Сумської обл. – після 1970, Канада?) – укр. громадський діяч в Харбіні.

Закінчив міське училище Федора Терещенка у Глухові, служив у Глухівському поліцейському управлінні табельником. Від 1912 – на військовій службі у 2-му Владивостоцькому фортечному гарматному полку, від грудня 1915 – писар у відділі військових перевезень на ст. Маньчжурія. Від 20 грудня 1917 – наглядач залізничної військової поліції на ст. Маньчжурія, був пов’язаний з бароном Унгерном, призначений помічником начальника контррозвідки дивізії броньованих поїздів, однак не встиг приступити до обов’язків. В 1921 відряджений до Владивостоку у розпорядження начальника міліції Соколова. Від січня 1922 – старший наглядач поліції на ст. Маньчжурія. В 1923-1925 – в селищній поліції, охоронній сторожі Китайсько-Східньої залізниці на ст. Хайлар. Від жовтня 1925 – агент залізничного кримінально-розшукового відділення. Від 1 січня 1928 – на ст. Цицикар, від червня 1929 – ст. агент з особливих справ на західній лінії залізниці. Після створення Маньчжу-Ді-Го з доручення начальника Японської військової місії розслідував злочинну діяльність ГПУ у Трьохріччі.

Від 8 квітня 1934 – таємний секретар інженера Каппеля, що очолював нац. відділи на західній лінії, провадив активну боротьбу проти червоних. Багатолітній член т-ва «Просвіта». Член РОВС, працював проти РФП. За доносом  москаля був заарештований влітку 1936 японською жандармерією за звинуваченням у зв’язках з комуністами. Перебував під арештом протягом 52 днів, зазнав тортур, був жорстоко побитий москалями – працівниками японської жандармерії за його українство. Однак  звільнений через те, що доказів його вини не було знайдено. Після звільнення протягом місяця лікувався у шпиталі. Згодом виїхав до Пекіну, де вступив до православного монастиря при Духовній місії, прийняв чернецтво, згодом висвячений  на священика. В 1949 виїхав на Філіппіни, на початку 1970-х жив у Канаді.

ШЕВЧЕНКО Iван Прохорович (2.09.1875, с. Вовківці  Роменського повіту Полтавської губ., нині – Роменського р-ну Сумської обл. - ?) - укр. підприємець, меценат та громадський діяч в Маньчжурії. Походив із козацького стану. Скінчив сільську школу.

Від 1893  жив з батьками в Красноярську та Верхнєудинську. До 1897 - на військовій службі в Сретенську (Забайкальська обл.), унтер-офіцер. В  1898 приїхав на будівництво Харбіна, де став поставщиком лісоматеріялів для Китайсько-Східньої залізниці (до 1930), поважним підприємцем та домовласником. Разом з братом П. Шевченко – співвласник Торгового дому братів Шевченко, який мав значні лісові концесії в Маньчжурії, мільйонер. В 1923-1927 - акціонер Камчатського  рибопромислового товариства. Конфіскація в 1920-х китайською владою лісової концесії братів Шевченко призвела до збанкрутування їх фірми і від 1930 він жив на власні заощадження. Активний учасник укр. громадського життя в Маньчжурії та один із найбільш впливових діячів укр. колонії в Харбіні. Член Укр. клубу в Харбіні та його голова (1917-1922). Член  Маньчжурської Укр. Окружної Ради (від 18 лютого 1918). Після створення УССР деякий час перебував на  совєтофільських позиціях, розглядаючі її як національну укр. державу. В 1918-1920  фінансував будівництво Укр. Нац. Дому в Харбіні, протягом декількох років фінансово підтримував харбінську укр. гімназію, яка значною мірою існувала завдяки його коштам. Від 1928 фінансово допомагав діяльності т-ва «Просвіта» в Харбіні. Відіграв значну ролю у створенні укр. газети «Маньджурський вістник», профінансував видання її перших 9 чисел (1932), від 1933 - активний член її видавництва (Укр. видавничої спілки). 7 червня 1944 обраний головою Ради Старшин Укр. Нац. Колонії в Харбіні. Ймовірно заарештований в серпні 1945 після вступу Червоної Армії до Харбіну.

КАЛЮЖНИЙ Анатолій Гаврилович (2.05.1946, с. Лебедки Сумської обл.)  – художник-кераміст. Закінчив Одеське художнє училище ім. Грекова. Після закінчення училища за розподілом призначений до Владивостоцького порцелянового заводу (1974), де протягом тривалого часу працював скульптором, старшим скульптором в художній лабораторії заводу, на інших творчих та виробничих посадах. Виявив себе як високообдарована творча особистість, фахівець найвищого гатунку.

Один з основоположників художньої порцеляни Далекого Сходу Росії. Працюючи понад 30 років на ниві художньої кераміки, створив чимало зразків художнього посуду, які отримали визнання не лише в Росії, а й за її межами. Був учасником багатьох художніх виставок, його твори експонуються в музеях, галереях Приморського та Хабаровського країв, а також Японії й Південної Кореї. Лейтмотивом кращих творів митця є  тема Батьківщини - України, яка висвітлюється в серіях керамічних чайників «Криниця», «Хатина», «Адам і Єва» тощо. Метою своєї діяльности вбачає розвиток і популяризацію укр. культури і мистецтва, виховання поваги до звичаїв і традицій укр. народу. Бере участь у заходах, що проводяться Центром укр. культури А. Криля «Горлиця». Представлений до почесного звання «Заслужений художник України».

КРИКУНЕНКО Віталій Григорович (9.05.1951, с. Косівщина Сумського р-ну Сумської обл.) – укр. поет, письменник, літературознавець, перекладач у Москві. Закінчив філологічний факультет Сумського педагогічного інституту (1971) та відділення журналістики Вищої комсомольської школи при ЦК ВЛКСМ (1977). Працював кореспондентом, завідувачем відділу обласної молодіжної газети, відповідальним секретарем бюлетеню ЦК ВЛКСМ «Юношеская печать», до 1986 - відповідальним секретарем журналу «Студенческий меридиан» (Москва). У 1986-1991 - консультант з питань укр. літератури правління Спілки письменників СРСР, відповідальний секретар ради з укр. літератури при Спілці письменників СРСР. Радник з питань культури Посольства України в Росії (1992-1997). У 1997-2005 - головний редактор дитячої газети «Жили-были». Від 2006 - заст. директора Бібліотеки укр. літератури у Москві. На початку 1990-х викладав на кафедрі художнього перекладу Літературного інститут ім. А. Горького, у 2000-2002 викладав україністику на кафедрі слов’янознавства Московського університету. Член Національної спілки письменників України та Спілки письменників Росії. Автор п’яти поетичних збірок: «Місячний провулок», «Молния корней», «Сонячний годинник», «Мадонны моего края», «Вічна Атлантида»; книжки про малодосліджені сторінки життя та творчости поета В. Поліщука «Філософ з головою хлопчика». Укладач і перекладач п’яти антологій української поезії в перекладах російською мовою: «Молодая поэзия Украины», «Ой, упало сонце…», «Галицкая брама», «Антологія українського поетичного гумору», «Из века в век» (українська поезія другої половини ХХ - початку ХХІ ст.). Лауреат Міждународнього фестивалю слов’янської  поезії «Поющие письмена» та літературної премії ім. А.П. Чехова за багаторічну роботу зі збереження та розвитку російсько-українських літературних взаємозв’язків (2010).

Організатор і учасник Днів укр. літератури у Приморському краю (жовтень 1989). Відкрив самодіяльного укр. поета з Приморщини К. Скоромця, сприяв публікації його творів, підготував до друку книгу, що включає його поетичну творчість, спогади та листи. У період перебудови одним із перших почав піднімати в Україні тему укр. Зеленого Клину. Опублікував ряд матеріялів, що стосуються історії культурного життя українців на Далекому Сході. Віднайшов у архівах Москви працю В. Ілліча-Світича «Дальневосточная Украина» (Київ, 1905) та газету «Соціялістична перебудова». У Бібліотеці укр. літератури у Москві провів презентації книг далекосхідніх укр. авторів, журналу «Далекосхідна хвиля», відеофільмів про Далекосхідні фестивалі укр. культури «Наша дума - наша пісня». Займається дослідженням історії укр. культури та літератури в Росії.

Тв.: Міст до Атлантиди // Дніпро.  К. 1991, № 8. С. 107-122, 1994, № 5; Із Зеленого Клину // Україна. 1991, № 18. С. 13; СіМ - українська письменницька спілка в Росії: становлення і трагедія // Книжник. 1991, № 3; Поет із Зеленого Клину // Вісті з України. 1992, № 10; «Щире слово» із Владивостока // Український кур`єр. Москва. 1993; З минулого в майбутнє // Культура і життя. К. 1996. 04.01; Українець на «Зеленому Клині». І не тільки там // Час-Time. 1996. 25 жовтня; Украинская литература: российские адреса // Литературное зарубежье: проблема национальной идентичности. Вып. 1. М., 2000.

МАМОНТОВ Альберт Якович (27.07.1925, Суми - 06.08.1999, Владивосток) - театрознавець, актор, педагог, укр. культурний та громадський дiяч у Владивостоці. Син укр. драматурга, iсторика та теоретика театру Якова Мамонтова та Маргарити Гармсен нiмецького роду. Дитинство провiв у Харковi.

З початком Другої свiтової вiйни, з вересня 1941, перебував з родиною на евакуацiї у м. Чкаловi (Оренбурзi). Згодом родина, як нiмецька, була вислана до с. Домбаровки Чкаловської обл. на кордонi з Казахстаном. Закiнчив з вiдзнакою акторський факультет Харкiвського театрального iнституту по класу проф. А. Сердюка (1948). У 1948-1963 працював режисером, диктором та артистом-декляматором у Харкiвському комiтетi з радiомовлення та телебачення, одночасно викладав сценiчну мову у Харкiвському театральному iнститутi та в Державнiй студii з пiдготовки акторських кадрiв при Харкiвському академiчному театрi iм. Т. Шевченка, виступав  у пресi як театральний критик. У 1963 був запрошений як викладач сценiчної мови до Далекосхiднього державного iнституту мистецтв у Владивостоцi. У 1971-79 та 1983-87 - зав. кафедри акторської майстерности Далекосхiднього, у 1979-83 - Красноярського iнститутiв мистецтв. У 1987-1994 керував акторським курсом у Далекосхiдньому iнститутi мистецтв. Як керiвник курсiв випустив декiлька випускних вистав. Доцент кафедри акторської майстерности театрального факультету Далекосхiднього державного iнституту мистецтв (1977), член Всеросiйського театрального товариства (1964). Педагогiчну дiяльнiсть поєднував з концертною, виступаючи як артист-декляматор. Поклав початок професiйної лiтературної естради в Приморському краю, пiдготувавши бл. 20  сольних лiтературних концертiв, якi широко йшли  по мiстах Далекого Сходу та Сибiру. Ще протягом 1960-80-х улаштовував лiтературнi концерти, присвяченi пам’ятi Т. Шевченка та iнших укр. письменникiв, серед яких - «Борг Українi» (твори Т. Шевченка, I. Франка, Я. Мамонтова, В. Чечв’янського, 1964),  «Усмiшки України» (1965), «Думи мої, думи мої» (до 175-рiччя Т.Шевченка, 1989), «Вишневi усмiшки» (твори О. Вишні, 1989), що були чи не єдиним виявом укр. культурного життя у Владивостоцi на той час, а також концерти з творiв росiйських, японських, якутських авторiв. Декляматор вищої квалiфiкацii, майстер художнього слова (1985). Внiс суттєвий внесок у розвиток культури та мистецтва Далекого Сходу. Автор багатьох праць з iсторiї та теорiї театрального мистецтва, мемуарiв «Прощальный ужин на Азорских островах», п’єс «Игра в жмурки» та «Растяпа»  (1979, спiльно з Б.Хмельницьким), театральних рецензiй. Член Всеукраїнського товариства укр. мови iм. Т. Шевченка у Києвi (з 1989). Один з iнiцiяторiв створення та засновник Товариства укр. культури Приморського краю, на перших установчих зборах якого (1991) обраний заступником голови товариства.

Тв.: Поэтический театр. Владивосток, 1976; Поэтическое представление (проблемы и практика жанра). Владивосток, 1986; Аборигены и варяги (в рукопису); Прощальный ужин на Азорских островах. Київ, 2003; Тюков Л. «С удовольствием примем военных» (Интервью с А. Мамонтовым) // Боевая вахта. Владивосток. 1991,  8 февраля.

МАНЖОС Віктор Васильович (10.08.1950, сел. Свіса Ямпільського р-ну Сумської обл.) – укр. громадський діяч на Камчатці. У 1970 закінчив Одеське мореходне вчилище Міністерства рибної промисловости й за розподілом призначений на Камчатку.

Мешкає у Петропавловську-Камчатському. Працював рефрижераторним машиністом та рефрижераторним механіком на рибопромислових суднах в управлінні «Океанрибфлот» (1970-1978), згодом - механік-наставник холодильних установок управління «Востокрибхолодфлот» (1978-1991). Дипломований механік 1-го розряду. Закінчив Всесоюзний юридичний заочний інститут (1976) та Далекосхідній технологічний інститут рибної промисловости у Владивостоці (1985). Працюючи у морі і в управлінні на берегу завжди займався громадською роботою, був громадським інспектором обкому профспілок працівників рибного господарства, обирався депутатом Моховської селищної Ради м. Петропавловська-Камчатського (1986-1990), Камчатської обласної Ради, голова комітету обласної Ради з економічного розвитку (1991-1993). У 1993-1994 - заст. керівника антимонопольного управління Камчатської обл., директор Пенсійного фонду Камчатської обл. Від 1998 - керівник служби охорони праці. Нині - директор Навчального центру з підготовки фахівців рибної промисловости. Член Політради Петропавловськ-Камчатського місцевого відділення партії «Единая Россия». У 1993-96 - голова  Укр. земляцтва Камчатки, у 1996-98 - Регіонального укр. культурного центру «Дніпро», від 1997 - Національно-культурної автономії українців Камчатки (від 2010 - місцева Національно-культурна автономія українців м. Петропавловська-Камчатського. Один із ініціяторів і організаторів видання газети «Батьківщина» (1998), укр. недільного класу (2002) тощо. Один із організаторів Центру нац. культур Камчатської обл. (1996), від 2002 - Камчатської регіональної некомерційної організації «Співдружність», її голова (2002-2006). Голова Громадської ради при Управління Федеральної міграційної служби по Камчатському краю та громадської ради при губернаторі з питань переселення населення. Делегат Всесвітніх форумів українців. Нагороджений орденом України «За заслуги» 3 ст. (2004).

ПАНОВ Олександр Іванович (07.07.1886, Білопілля Сумського повіту Харківської губ. - ?) – укр. громадсько-культурний діяч на ст. Гродеково на Приморщині, технік-будівельник за фахом. Із міщан.

У 1902-1905 навчався в технічному училищі в Кременчуці. У 1905-1908 - помічник машиніста на Південній залізниці. Від 1908 - на військовій службі в Уссурійському залізничному батальйоні. У 1910-1922 працював на Уссурійській залізниці, до 1916 - кресляр в службі шляху, мостовий майстер служби шляху, наглядач будинків на ст. Хабаровськ. У 1916-1922 -  наглядач будинків на ст. Гродеково. У 1921 - голова укр. культурно-просвітнього гуртку на ст. Гродеково. Від 1922  - десятник служби шляху на ст. Ханьдаохецзи в Маньчжурії. У 1930-1934 - монтер-слюсар центрального опалення на ст. Погранична. В 1934-1944 займався приватною будівельною практикою, працював як десятник на будівництві. У 1944 - десятник у Тогенському переселенському районі.

СЕМЕШКО Григорiй Пилипович (бл. 1880, хут. Семешки Роменського повіту Полтавської губ. - ?) – журналiст, громадський та полiтичний дiяч у Владивостоці.  Походив з козачого стану. У 1904-06 - працiвник соціял-демократичної  газети  «Приволжский  край»  (Саратов, Росія), член РСДРП,  учасник  революцiї 1905. З 1906 - на засланнi в Наримському краю в Сибіру.  Пiсля звiльнення жив в Армавiрi на Кубанi (1914).

У 1916 висланий до США, де дописував в соціялістичному дусі до газет «Свобода» (від серпня 1916) та згодом - «Народна воля».  Редактор укр. соцiялiстичної газети «Робiтник» в США, член Укр. федерацiї Американської  соц. партiї. Виступав у 54 містах США з лекціями про Наримське заслання. 13 липня (ст.) 1917  прибув з емiграцiї до Владивостоку. У серпнi 1917 - один з органiзаторiв та  голова  тимчасового комiтету УСДРП у Владивостоцi (див. Владивостоцька організація УСДРП),  зав. редакцiєю газети «Далекая окраина» та спiвредактор соціял-демократичної  «Рабочей газети» у Владивостоцi.  У  груднi  1917  обраний депутатом Приморських обласних земських зборiв та членом Приморської обласної земської управи. У 1918 -  завiдуючий тюремною частиною управи, голова реквізіційно-оціночної комісії, зав. земською друкарнею, зав. паспортно-мiлiцейським вiддiлом земської управи. У 1918 вiдiйшов вiд укр. руху, виступив проти асигнування Приморською обласною земською управою Владивостоцькому укр. товариству  «Просвiта»  коштiв на видання укр. пiдручникiв,  мотивуючи свою позицiю малочисельнiстю учнів укр. школи.  У січні 1919  заарештований бiлою колчакiвською владою, змушений був скласти  повноваження члена обласної земської управи. Напочатку квітня 1919 звільнений з-під арешту та 9 квiтня прибув до Шанхаю (Китай), де 19 липня 1919  (за іншими даними -  29 червня) заснував газету «Шанхайская жизнь», зав. редакцією та видавець цієї газети (1919-1920). 1920 повернувся до Владивостоку, працював у газеті «Далекая окраина». Після встановлення сов. влади на Далекому Сході працював на відповідальних посадах у Хабаровську, під час партійних чисток у 1923-25 зазнав гострої критики. Подальша доля невідома.

СКОРОМЕЦЬ Костянтин Іванович (17.05.1910, хут. Реп’яхівка біля с. Анастасіївка Роменського р-ну Сумської обл. - 02.01.1992, сел. Пограничний Приморського краю) – укр. селянський поет на Далекому Сході. В дитинстві повноцінної освіти не отримав, навчався лише дві зими в початковій школі, але все життя займався самоосвітою. Почав писати вірші з дитинства, приблизно з 10 років. Вперше його вірш було надруковано в журналі «Наймит» (Харків) у 1920-х. Як сількор-початківець дописував до преси, підтримував творчі зв’язки з організацією селянських письменників України «Плуг». 1927 змушений був залишити Україну та переїхати на Далекий Схід.

Працював бригадиром у колгоспі в с. Бойке Пограничного р-ну Приморського краю. Дописував до місцевих газет (вірші та нариси) під псевдом К. Бойковський. Багато писав укр. мовою. Під час політики українізації на Далекому Сході (1931-32) дописував до крайової укр. газети «Соціялістична перебудова». Учасник Другої світової війни, згодом працював головним бухгалтером, економістом, мав урядові нагороди. В подальшому писав вірші укр. мовою, створив два поетичні цикли укр. мовою «Зелений Клин» та «Струмок». Російськомовні вірші та нариси друкувалися в районній газеті «Знамя Октября» (сел. Пограничний Приморського краю). 1989 написав листа до Спілки письменників СРСР, в якому надіслав вірша, присвяченого Т.Г. Шевченкові, для збірника «Венок России Кобзарю». За допомогою укр. поета та літературознавця з Москви В. Крикуненка  було надруковано його вірші в газетах  «Сумщина» (Суми), «Вісті з України» (Київ), «Український кур’єр» (Москва), журналах «Україна» (Київ), «Далекосхідна хвиля» (Хабаровськ). Автор спогадів «Перші дні в Зеленому Клині», «Коротенько про себе» (у рукопису). В. Крикуненко підготував до друку документально-художню книгу «Міст до Атлантиди», яка включатиме поетичні твори, листи та мемуарні замітки К. Скоромця.

Тв.: Зелений Клин. Поезія // Україна. 1991, № 18; З своїми ярмами й волами // Далекосхідна хвиля. 2010, № 14; Міст до Атлантиди. Москва-Хабаровськ, 2012.

Літ.: Крикуненко В. Із Зеленого Клину // Україна. 1991, № 18; Крикуненко В. Поет із Зеленого Клину // Вісті з України. 1992, № 10.

ТВЕРДОВСЬКИЙ Петро Федорович  (1889, с. Соснівка Роменського р-ну? Харківської обл. - 10 червня 1938, Москва) –  укр.  громадський і вiйськовий дiяч та консул Укр. держави на Далекому Сходi (1918-1919). Випускник Іркутського військового училища, в 1917 - поручник,  ад’ютант помiчника начальника Китайсько-Схiдньої залiзницi з адм. частини.

У червнi 1917 - делегат I Укр. Далекосхiднього з'їзду. 9 липня 1917  - голова загальних зборiв українцiв Маньчжурiї, на яких обраний заст. голови Маньчжурської Укр. Окружної Ради,  керiвник її вiйськової секцiї, командир укр. сотнi iм. Т. Шевченка в Харбiнi. У квiтнi 1918 після ІІІ Укр. Далекосхіднього з’їзду вiдряджений Маньчжурською Укр. Окружною Радою в Україну. Мав також доручення ген. Д.Л. Хорвата налагодити стосунки з укр. урядом. Прибув до Києва наприкінці травня 1918, представив до укр. уряду меморандум про становище українців на Далекому Сході, провадив переговори з мiнiстром закордонних справ Української Держави Дм. Дорошенком,  домагаючись прилучення Зеленого Клину до України.  Призначений урядом гетьмана П. Скоропадського консулом України на Далекому Сходi  з резиденцiєю в Харбiнi, куди прибув у серпні 1918 (див. Консульство українське на Далекому Сході). Влiтку 1918 здобув дозвiл Тимчасового Сибiрського уряду на створення українських вiйськових частин на Далекому Сходi.  Робив також заходи перед командуванням вiйськ  алiянтiв, які перебували тодi на Далекому Сходi, щодо сформування двух укр. корпусiв. Як консул Укр. Держави брав участь у роботі IV Укр. Далекосхіднього з’їзду (1918). Пiсля колчакiвського перевороту (листопад 1918) переслiдувався «єдино-недiлимськими», правими силами. В липні 1919 був заарештований та висланий до Омську, де негайно був звільнений. За деякими даними в 1920-х працював в Омську у кооперативi. Репресований і розстріляний 1938 р.

Инф.history.sumynews.com