Історіографія вивчення ранньої історії міста Суми на сьогодні нараховує сотні праць. Але навіть на тлі такого розмаїття обов'язковою для цитування залишається праця священника Якова Левицького (Іакова Левитського), підготовлена як доповідь на ХІІІ Археологічний з'їзд у Катеринославі, який проходив у далекому 1905 році. І хоча, як пише її перекладач на українську мову історик Валентина Піскун, праця написана з "великодержавницьких позицій" та виправдання антиукраїнської політики царизму, у ній подається і цінний фактичний матеріал, що не втратив свого значення і сьогодні.

Вперше опубліковано: Левитский Иаков. Историческое прошлое г. Сум, Харьковской губернии // Труды XIII Археологического съезда в Екатеринославе. - 1905 / Под ред. гр. П. С. Уваровой. - М.: Товарищество типографии А. И. Мамонтова, 1908. - Т. 2. - С. 79-114.

Переклад з російської Валентини Піскун

І.

Міста за білгородською лінією і міста внутрішні. – Причини переселення козами з-за Дніпра в Слобідську Україну й заснування переселенцями багатьох міст в Слобідській Україні, а тому числі і міста Суми.

Цар Олексій Михайлович успішно продовжна справу свого батька, Михайла Федоровича. Справа ця була влаштування царства, розхитаного попередньою епохою смут. Південні кордони держави вже були досить укріплені від нападів татар побудовою фортець на значному проміжку. Залишалось цю справу докінчити, і вона була докінчена й завершена упорядкуванням так званої Бєлгородської лінії.

Білгородською лінією називалася низка новозбудованих на південному кордоні держави фортечних міст, з’єднаних між собою валами. Ряд цих міст, з центральним Бєлгородом, вибудовувався довгою лінією зі сходу на захід, в межах нинішніх Тамбовської, Воронезької, Курської та Харківської губерній. Двадцять сім міст на цій лінії були засновані в царювання Михайла Федоровича до 1654 року, а решта 9 – в період від 1654 р. до 1677 р. Вся та місцевість, якою пролягала ця лінія, носила назву «польської» від слова поле, інакше – степової околиці Московської держави. Але внаслідок припливу людей з-за Дніпра поступово виникали нові поселення, які осідали частково всередині самої лінії, частково далеко за лінією. Так виникли «міста за лінією» в Слобідській Україні і міста «внутрішні». До останніх належали деякі старовинні міста й нові: Ливни, Курськ, Єлець, Мценськ, Новосиль, Єпіфань, Чернь, Данків, Лебедянь, Талецький, Чернявський, Єфремія, Старий Оскол, Землянськ, Обоянь, Суджа та Суми. Суджа та Суми в Слобідській Україні до 1678 року втратили своє українне становище і опинились всередині Білгородської лінії. Із перелічених міст лише Суджа та Суми зобов’язані своїм походженням малоросійській колонізації степової околиці Московської держави, а більша частина решти – винятково будівницькою діяльністю Московського уряду. Але й у побудові заснованих малоросіянами міст Московський уряд надавав свою діяльну підтримку.

До 1651 року, тобто до нещасливої Берестецької поразки козаків від польських військ, не було великого еміграційного руху малоросів у слободи, які лежали за Білгородською лінією. Малоросійські козаки на той час ще мали надію домогтися своїх прав у поляків війною, але всі мрії волелюбних козаків розлетілись вщент разом з їхньою поразкою. Становище козаків після програної кампанії стало значно гіршим, ніж було до того. Білоцерківський договір був такий же обтяжливий для Богдана Хмельницького, як раніше Зборовський для Казимира Польського. Польські війська розташувалися на зимові квартири по всій Малоросії. Народ обурювався. Польські поміщики, що повернулися з війни, почали відбирати у селян маймо, щоб повернути власні збитки. Козаки тікали, хто куди міг. Втікачів пани наказували, ловити й саджати на палю; жінок та дочок козацьких, які залишилися в хатах, поляки безсоромно безчестили. У такий нещасливий час невільно напрошувалася думка про привільне життя під високою рукою Московського царя.

До 1651 року відносяться розповіді всіх малоросійських літописців про вихід значної кількості малоросіян з Польщі, з-за Дніпра, до степової околиці Московської держави. Автор «Короткого описання Малоросії», Самовидець, так передає цей еміграційний рух: «...козацтво... волно сходило... з городов, кидаючи набитки свої у городі Полтаві і там слободи поосаживали, а іниї на грунтах московських слобод і поосаживали не хотяче з жолнірами застовати і стацій їм давати, бо не сносную стацію брали. А на тоє мали козаки позволення от гетмана Хмельницького... ляхи не людськи поступали, зело убогих людей податьми і мудрством ратним тайно і явно, от чого било слишно в народі воздиханіє і горе і роптаніє на Хмельницького, по ізгнанні ляхів із України поки ім Україну в неволю попустившого. Тогда ж Хмельницький, ожидая угодного ко опущенію времені, позволив утісняємому от ляхів народу вольно сходить із городов к Полтавщині і за границу а Великую Росію на житіє і із того времені почали сідати Суми, Лебедин, Харків, Охтирка і іниї слободськії міста аж до Дону козацьким народом». Те ж саме повідомляє нам й інший малоросійський літописець гадяцький полковник Ґригорій Грабянка: «І повеліл народу (Хмельницький) волно сходить з городов, кидаючи свої набитки к Полтавщині, також і за границю у Великую Росію, аби там городами осідали. І от того, часу стали осідати Суми, Лебедин, Харків, Охтирка і всі слободи даже до річки Дону козацьким народом». Таким чином, як видно із цих свідчень, народ малоросійський разом знявся зі своїх насиджених місць внаслідок польського гніту і розбрівся по вільних місцях хто куди: до нинішньої Полтавської губернії і на південні околиці Московської держави, за кордон, тобто за Білгородську лінію, де і заснував ряд слобід і міст.

Суми були засновані в 1652 році, а Лебедин, Харків, Охтирка дещо пізніше.

З часом, базуючись не ці міста, переселенський рух із Польщі продовжувався, (наслідок чого засновані козаками слободи та міста швидко розросталися. Колонізація ця обіймає час з 1651 року по 1712 рік. Іноді одразу з’являлася велика партія переселенців з одного місця й засновувала місто чи слободу, так, наприклад, було при заснуванні міста Острогозька, але частіше з’являлися переселенці окремими партіями й до того ж з найрізноманітніших місцевостей. Так було, наприклад, при заселенні слободи Терни і міста Суджі. Було й так, що заснування відомому поселенню чи місту робили вихідці однієї місцевості, а до них уже потім приєднувались «зхідці» звідусіль.

Велика частина міст виникла в «дикому шляховому полі», на татарських бродах та сеймах, на «сирому кореню». Саме в таких місцях з’явилися Суми, Вовчанськ, Салтів та інші міста. Величезна більшість міст те слобід виникала на старих городищах або поблизу їх. Городищами звалися руїни, старовинних містечок, давно полишених жителями і спустілих. Так виникли Харків, Суми, Хорошів, Зміїв та інші міста. Якщо відразу з’являлась дуже велика партія переселенців, то вони засновували місто. До Острогозька. Охтирки, Сум одразу зійшлося більш як по тисячі чоловік. А куди сходилася незначна кількість переселенців, ті місцевості назавжди зосталися лише слободами, поселеннями, так, наприклад, Печеніги прийшло лише 45 родин, і Печеніги назавжди залишилися слободою.

ІІ.

Побудова м. Суми. – Воєвода Арсеньєв і перший осадчий полковник Гарасим Кондратьєв. – Вибір місця для міста і назва його. – Фортифікація міста. – Опис міста Суми 1686 року. – Склад населення Сум в парші роки його існування.

Місцевість Слобідської Україна, де поселялися черкаси, була відкрита для набігів татар. Ця обставина примушувала переселенців поспішати з побудовою хоча б якихось укріплень. Теперішньому жителеві території Слобідської України (Харківської губернії) важко й уявити собі, як багато раніше було тут всіляких укріплень. Звичайно, це не були фортеці у справжньому значенні цього слова, але все ж побудова і утримання їх вимагали від населення чимало праці і коштів. Побудова міста і укріплень, як звичайно, відбувалася під керівництвом надісланого Московським урядом воєводи, іноді працею та коштами самих переселенців, а іноді при сприянні інших слобідських козаків чи великоруських служивих людей. Так, наприклад, салтівці, вовчанці та боромлянці зводили свої міста «собою», тобто власними силами, острогожці – при сприянні великоруських служивих людей. Місто Суми почали будувати в 1651 році й закінчили ш 1653 році на Суминому городищі самими черкасами, козаками-малоросіянами, під керівництвом царського воєводи Арсеньєва. Йому доручено було Московським урядом збудувати захисні споруди й влаштувати черкас-козаків землями і всілякими угіддями, Пізніше воєвод змінили представники місцевого козацького управління, полковники, які називалися Московським урядом «осадчими». Таким знаменитим осадчим був полковник Гарасим Кондратьєв, діяльність якого почалася невдовзі по закінченні воєводою Арсеньєвим будівництва міста Суми, а саме: через чотири роки.

Будівництво нових міст починалося після ретельних розвідок. Звертали увагу насамперед на те, чи вигідним буде розташування міста в стратегічному значенні і чи зручно тут жити. Цілковито відкрита зусібіч місцевість не надавала зручностей для поселень, тому що не було ніяких природних перешкод від нападу з боку ворога, тоді як місця на високому правому березі ріки, за якими йшли ліси, ніби самою природою призначалися для побудови міст, тому що являли безпечне: сховище для жителів і були готові будівельні матеріали, і так необхідна для жителів вода. Ріки на той час були найзручнішими шляхами сполучення. На випадок «осадного сидіння» дуже зручно в таких місцях влаштувати «потайник», щоб провести з ріки воду прямо в місто, що завжди робилося. Таке вигідне розташування прибережних підвищених місць і значення вод та лісів постійно ставиться як головне у старовинних документах; в них постійно зустрічаються вирази, що ось таке місце недоступне, бо сюди «підійшли кріпості великі – ліси й болота». Якщо на таких місцях знаходились залишки старовинних міст, або «городища», то розташування майбутнього міста визначалося вже саме собою: міста будувалися «бо на місці городища, або поблизу нього. Але попередньо Московський уряд, як звичайно, надсилав для розвідок, збирання необхідних даних та складання креслень майбутнього міста чи поселення свого роду спеціалістів, потім всі ці дані обговорювались в Розряді, і тоді лише посилалась відома особа, уповноважена урядом для будівництва міста. В такому разі цій людині давались всі необхідні запаси та погрібна кількість людей. В надзвичайній інструкції йому чітко вказувалось, що і як має бути зроблено.

(Далі буде).

Джерело: Добрий день. – 1991. – № 10 (8 березня). – С. 8.

Місце для побудови міста Суми було вибрано найзручніше: на березі річки Псла, при впадінні до неї річки Суми з річечкою Сумкою, на відстані двох верст від старого городища, вниз за течією Псла. Городище це, яке звалося в XVI сторіччі Липенським (можливо тому, що тут росли липи), розташоване на правому крутому березі ріки Псла, В цьому місці берег видавався дещо вперед пласким пагорбом і з боків круто відокремлювався кручами. Псел тут розподіляється на багато рукавів, які створюють затони, болотистий простір між ними поріс комишем; вдалині на сході синіють я різних місцях темні густі ліси, а в давнину вся ця місцевість була суцільним лісом. Коротше кажучи, розташування «Липенського городища» – найстратегічніше. Води, болота, комиші та ліси були багаті дичиною: куниць, лисиць, вояків, ведмедів, лосів, кабанів і всілякої звірини водилося багато, як про це свідчить «Відписка воєводи Арсеньєва про сумських черкасів» (див. «Матеріали для істо­рії колонізації степової околиці Московської держави» Д. І. Багалія № VIII, стор. 19–21). На місці цього городища існувало ще з часів татарських якесь місто, як здогадується преосвященний Філарет, автор «Історико-статистичного опису Харківської єпархії», це було одне з міст Чернігівського князівства.

Пізніше, в 1785 році, вся ця місцевість з городищем Липенським складала власність полковника Степана Кондратьєва і тоді значна частина його була зайнята садами, від яких нині і слідів не залишилося.

В грамотах і давніх актах місто Суми частіше йменувалося Суминим. Найменування Сумин город звучить так, як Лебедин. Суми – скорочене від слова Сумин, тобто місто, розташоване по річці Суми. Є оповідь про те, що колись у давнину якийсь царський гонець згубив три мисливських сумки з царською скарбницею, які пізніше знайшов на березі річки Суми. Згідно з цією оповіддю і старовинний герб Сум зображує у срібному полі три чорні мисливські сумки з перев’язями і золотими ґудзиками. Але, як справедливо зауважує преосвященний Філарет у своєму «Історико-статистичному опису Харківської єпархії», оповідь про три сумки може бути визнаною справедливою стосовно річок Суми та Сумки, але не міста Суми чи Суминого. Швидше назва міста йде від назв річок, а назва річок, може бути, від знайдених трьох сумок.

Воєвода Кирило Арсеньєв у 1653 році «зробив вежі, стіни-бійниці та тайники, все із дубу, а черкасам у місті дав місце під подвір’я, клуні та городи». Новоприбулі черкаси поселились, за словами самого воєводи, «на дикому шляховому полі», де раніше татари ходили воювати путивльські, рильські та інші українські місця. Прийшли вони сюди з різних малоросійських місць. Гармати, порох, ядра, сигнальний дзвін та інші приналежності для фортеці були прислані Арсеньєву від московської скарбниці. Кожне місто, яке знаходилося в межах Слобідської України, було укріплене в тій чи іншій мірі. Одні міста були укріплені, так добре, як і ті, що знаходились в Бєлгородській лінії. Інші були просто невеличкими острогами. До першого розряду належали пише п'ять полкових міст, в тому числі і Суми, а саме: Острогозьк Суми, Охтирка, Харків та Ізюм. Наводимо загальний опис укріплень міських того часу, складені за першоджерелом професора Д. І. Багалія, щоб можна було скласти думку й про укріплення міста Суми.

«Укріплення всіх міст взагалі були схожі одне на одного. Це – наполовину земляні, наполовину дерев’яні споруди. Найголовнішим укріпленням була, звичайно, острожна стіна, або вся збудована з дерева, або яка складалася з дерев’яного типу на земляному гребені. Майже всі міста були оточені стінами останнього виду. Іноді вежі й стіни вкривали тесом або дранкою. Висота стін була неоднакова. По всьому колу стіни на певній відстані одна від одної знаходились глухі або проїжджі вежі, які були значно вищими від стін, кількість веж була різна від 5 до 20. В вежах зосереджувалися залізні й мідяні гармати; кількість їх коливалась від кількох гармат до кількох десятків. Найбільше було «затинних» гаківниць менших розмірів. Затинними вони називались тому, що клались на тин, тобто стіну, звідки й одержали свою назву. Поруч зі зброєю нового часу зустрічалась і зброя, так би мовити, первинна, запаси кілків та каміння. Кілля і каміння скочувалось під час нападу на ворога. Для цього слугували і котки. Стінами та вежами не обмежувались міські укріплення. За міською стіною знаходився завжди рів, який іноді був укріплений ще й пакіллям або дубовим тином: іноді від стін розходилися ще й земляні городки, які слугували передовими, укріпленнями, форпостами. Від міста у два протилежні боки розходився вал, який сягав на відстань не менше 10 верст, вал змінювався іноді засіками, якщо проходив через ліс. У більш небезпечних місцях по лінії влаштовувались острожки, башти зі спостережними клітками, де розміщувалась сторожа, тини, засипані землею і т. п. Сам вал, якщо не скрізь, то принаймні в багатьох місцях був зміцнений ще й дубовим тином».

В надрукованих «Матеріалах» Д. І. Багалія вміщено цікавий опис міста Сум. складений невдовзі після побудови міста, лише через 33 роки, в 1686 році Кіндратом Борисовичем Борисовим за вказівкою царів Іоана та Петра Олексійовичів. З опису, між іншим, видно, до чого неміцними були старовинні споруди, через 33 роки після побудови міста та різних його укріплень майже все прийшло до стану розрухи, частиною обвалилося, частиною прогнило: стіни прогнили, облами, кроваті та котки обвалилися, тайники зовсім згнили, рів. викопаний навколо міста, обвалився і засмітився.

Тоді ж, коли відбувався огляд Сумської фортеці Арсеньєвим і здійснювався опис наявного майна фортеці, незабаром у тому ж 1686 році було поставлено новий острог, але дуже невеликий, лише на 192 сажні,причому у ньому не було ні обломів, ні котків. Тоді ж були зроблені ще два земляних остроги, окружність одного сягала 898 сажнів, іншого – 866. Усіляких бойових запасів було знову заготовлено велику кількість, пищалів – 13 штук.

Згідно із замірами окружність міста Суми з посадом рівнялась 3426 сажням, а навколо посада йшов рів на 3500 сажня. У місті було влаштовано 27 башень.

По відомостях 1760 року, у місті були полкові казарми і церкви: Соборна, Преображення Господня, а також приходські церкви апостола Матвія, Миколи Чудотворця, дерев’яна і кам’яна Воскресенська. В той нас існувала ще одна церква, Різдвяно-Богородицька, називається вона тепер Холодногорською, а тоді була Посадською. Вона була освячена у 1681 році. Дивно, але вона не згадується у деяких відомих джерелах.

Останки валу і зараз помітні біля річки Псел, у яку вал впирався колись своїми кінцями. Через рів частина міста і досі називається «Перекопом», а інша частина міста, що взяла назву від міської стіни, називається «Стінною».

У перший час існування міста склад його населення був змішаний – частково великоросійський, із служивого класу, частково малоросійський, з прийшлих із різних місць черкас. У 1678 році у Сумах рахувалось руських людей лише 50 і черкас – 246, тільки і всього. Але з плином часу число останніх поступово зростало, а число перших коливалось і загалом зменшувалось. Причина цього крилась в особливих політичних намірах Московського уряду, він намагався, з одного боку, утримати за собою керівництво у справі оборони нової України, і для цього йому потрібні були руські люди. Їм доручалось будувати остроги і виконувати гарнізонну службу у новозбудованому місті обов’язково з руським воєводою на чолі, адже уряд Московський не був впевнений, що кордони будуть задовільно охороняти малоросіяни. Але з часом природне вибуття серед великоруських поселенців все частіше і частіше поповнювалось за рахунок туземного малоросійського елемента. З часом великоруський елемент зробивсь непомітним. Уряд, очевидно, поступово переходив до політики довіри по мірі свого знайомства з малоросами.

Згідно з переписом, здійсненим у 1732 році гвардії майором Хрущовим, у місті Сумах виявилось жителів: старшин з їх родами – 46 душ чоловічої статі, козаків – 800 душ чоловічої статі, підпомічників – 2704 чоловіки, великоросіян – 14 чоловік, пушкарів – 267 душ, робітників – 148 чоловік, духовних – 49 чоловік, богодільних – 13 чоловік, в всього у 975 дворах – 3818 душ чоловічої статі і у приміському селі Пришиб помічників – 39.

ІІІ.

Кипуче життя переселенці» слобожан і діяльність сумських полковників, в особливості першого з них, Гарасима Кондратьєва. – Привілеї, даровані царями слобідському козачому населенню за вірну службу і стійкість його за свої права. – Сутички слобожан із сусідами.

Слобідські полки: Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький та інші виникли з переселенців-козаків, що осіли слободами і містами за Білгородською лінією на різних зручних місцях, часто на татарських шляхах і перелазах. До Олексія Михайловича малороси, вступаючи на царську службу у Московські українні міста, ніякими особливими пільгами на користувались, а були на таких же правах, як і великоросійські служиві люди. Але тепер пільги черкаським поселенцям значно збільшуються. Найважливішою пільгою було вільне займання земель та всіляких угідь, потім – вільні промисли: гонка смоли, дьогтю, бджільництво, виноробство, яке було особливо улюбленим заняттям черкас-малоросів. В одній з чолобитних 1689 року читаємо таке характерне висловлювання одного із сумських козаків Манойли (Мануїла) Леонтьєва: «...і (Манойло) хутора не будував, а побудував той хутір батько його у ті роки... як Суми зводились, а кріпостей у нього, Манойли, на той хутір ніяких нема, але у нас кріпості – є, що захопив, тим і володіє». Так само у грамоті царя Петра Великого полковнику Андрію Герасимовичу Кондратьєву говориться: «...за вірні служби їх (козаків) велено у тих місцях жити і нашу государеву полку службу нести по черкаському звичаю при всяких вольностях заїмки займати, пасіки і всілякі грунти заводити, торговельними усілякими промислами промишляти у своїх полках без данини і без мита...». У ті часи виникло прислів’я: «Йти на слободи», тобто на вільне, свобідне життя. «Слобідська Україна», мабуть, значить те саме, що вільна земля або земля, де вільно, вольготно живеться. Назва виникла не від слободи у смислі орфографічному, а від свободи або, народною вимовою, слободи, у смислі привільного життя. Це привільне життя, що нагадувало життя американських піонерів, прекрасно відображає нам один документ, який відноситься до часів будування міста Суми: «Відписка  воєводи Арсеньєва про сумських черкас».

З цієї відписки видно, що потрібно було мати багато клопоту начальству, щоб влаштувати нових поселенців на нових місцях, які прийшли хазяйнувати на ті місця, де звикли себе вважати господарями інші особи. Але набагато більше клопотів і уміння потрібно було докласти, щоб одночасно колонізувати край, влаштувати мирне промислове життя в ньому і в той же час все населення поставити на військову ногу для захисту від таких надокучливих сусідів, якими були кримські татари та підступні поляки. Потрібні були люди з випробуваною  чесністю, енергійні, розумні, твердого характеру. І видатні за своїми якостями люди, на щастя для того часу, знайшлись. Це були полковники слобідських полків: Харківського полка – Григорій Донець, Острогозького – Іван Дзензиловський. Але найвидатнішим був перший сумський полковник, або, згідно з московською термінологією, осадчий, стольник Гарасим Кондратьєв. Гарасим Кондратьєв переселився з Червонної Русі у Слобідську Україну в 1647 році разом з деякими дворянськими сімействами. У Сумах була його резиденція, і тут же містилася полкова канцелярія полковника, де завідував військовими і цивільними справами Сумського полку. Військовий округ був досить значним. У його входили: Лебедин, Недригайлів, Білопілля, Межиріч, Ворожба, Сироватка, або згідно з теперішньою мовою, Суровиці, Верхня і Нижня, Краснопілля, Миропілля, Суджа.

(Далі буде).

Джерело: Добрий день. – 1991. – № 11 (15 березня). – С. 4.

Вірну і ревно сну службу осадчих московські государі і великий цар Петро всіляко цінили. Вони нагороджували полковників, скільки було можливо землями, грошима, пільгами, дарували також і дворянську гідність, як це видно по жалуваним грамотам. Особливо видатним вірним слугою Московської держави був перший полковник Сумського полку вищезгаданий Герасим Кондратьєв, і тому ніхто більше від нього не одержував нагород від государів. Він мав жалувані грамоти від Олексія Михайловича, Федора Олексійовича, Іоана і Петра Олексійовичів. У всіх цих грамотах детально і ясно вказані як заслуги полковника, так і нагороди йому. Ці грамоти вже надруковані, а тому ми зробимо лише деякі витяги з них у хронологічній послідовності.

20 жовтня 1657 року згідно з указом царя Олексія Михайловича «атаману Герасіму Кондратьєву з товаришами... відміряти Суминому місту вгору і вниз по річці Псел і по боках по 10 верст... землі, сінних покосів, лісу і всіляких угідь для заселення слобожан, а межу вчинити з Путивльським уїздом». Велено йому службу служити, тобто пильно охороняти кордон держави від розбійників-татар і злодіїв-зрадників, своїх же братів-черкас, яких в той хиткий час було багато. Наприкінці виписки наказано Кондратьєву «бортних дерев з бджолами і без бджіл не сікти і не володіти до государевого указу».

Щоб було зрозуміло, перш ніж перейти до наступного документа, необхідно попередньо сказати кілька слів.

У 1657 році помер славний в історії звільнення козацької Украйни від влади Польщі і приєднання її до Московської держави гетьман Богдан Хмельницький. Тоді військовий писар, Виговський, користуючись малолітством сина Богдана Юрія, самовільно захопив гетьманську владу у свої руки і, як поляк, поспішив передатись на бік Польщі, замишляючи рано чи пізно і весь народ малоросійський знову відвести під польське іго. Для приведення у виконання цього плану Виговський 6 вересня вів переговори з польськими комісарами під містом Гадячем і затвердив з ними договір, по якому вся Малоросія разом із запорізьким військом повинна була перейти під владу Польщі. Але, передбачаючи обов’язкову через це війну з Московською державою, Виговський старався схилити на свій бік козаків, і для цього оповістив малоросійський народ універсалом, в якому брехливо стверджував, ніби цар московський мас на мір збавити число козаків: одних ніби хоче залишити, а інших перевести в драгуни. Розраховуючи на незадоволення козаків з цього приводу, він підбурював їх всіх до повстання, причому обіцяв різні пільги, як то звільнення Малоросії від усіляких повинностей за винятком військових.

Одержавши від Виговського такий універсал, Гарасим Кондратьєв і хвилини не роздумував над тим, що йому робити. Чесна натура його, обов’язок присяги і усвідомлення високої довіри до нього з боку такої особи, як Великий государ Московський, зразу підказали йому, що треба робити. Полковник розірвав папір на шматочки у присутності полкового старшини і велів передати посланцю Виговського, що його пан або «зроду був дурнем, або здурів відтоді, як зробився гетьманом. Передай своєму гетьману, – додав Кондратьєв, – що слобожани не гетьманці, вони вважають за безчестя мати щось спільне з ними після того, як гетьманці порушили свою присягу на вірність царю Московському. Ми, слобожани, завжди будемо вірними його пресвітлій Величності, царю Московському і всеросійському». Сказавши таку промову, полковник вигнав геть з хати (голкової канцелярії) посланця пана Виговського. Не того чекав Виговський. В універсалі була приписка: зняти копії і розіслати їх полковникам Харківському і Охтирському.

Невдача для пана повна!

Щоб помститися Кондратьєву, Виговський підмовив татар розоряти і грабувати Суми і Сумський полк, розташований по слободах. Розбійники-татари кілька років хазяйнували час від часу у межах нинішнього Сумського уїзду і в сусідніх уїздах. Про це є вказівка у царській грамоті від 23 лютого 1659 року на ім’я Чугуївського воєводи: «..писав нам, Великому государю, із Сум Наум Ашаматов, що приходили під Суми татарове багато людей і бій з ними був. І татарове відійшли від Сумина, стали в Суминському уїзді і села воюють, і людей у полон беруть, а чекають великих людей, не дочекавшись, хочуть йти на українські міста». Воєводі Чугуївському предписувалось скоріше зібрати з уїзду людей з жінками і сидіти у Чугуєві, «укріпляючись обложним береженням»

З такою ж чесністю і непорушною вірністю виступив на захист свого царя Кондратьєв і проти іншого зрадника, Брюховецького, котрий у 1668 році став схиляти черкас-слобожан до зради Руському царю, але, не встигнувши зробити це методом інтриг, щоб добитися свого, вирішив застосувати силу. Брюховецький вислав запорожців і татар у Слобідську Украйну. Почалась братовбивча війна. Заполум’яніли села, слободи; повсюду лилась кров. Але тоді виступив проти Брюховецького Кондратьєв зі своїм Сумським полком. До Гарасима пристали і інші слобідська полковники зі своїми полками. Дружним натиском, спільними силами зломили вони ворога і далеко прогнали його за межі Слобідської Украйни.

За таку вірну чесну службу полковника Гарасима цар Олексій Михайлович у грамоті своїй від 28 червня 1668 року дякував так:

«...відомо нам, Великому Государю, по відписках з полків бояр і воєвод, що ти, полковник, і сотники, і атамани, і козаки, і міщани нам, Великому Государю, служите вірно і зі зрадниками черкасами і з татарами б’єтесь, не щадячи голів своїх, і на їх злодійські затійливі принади не схиляєтесь і до провідування всіляких відомостей про їхні зрадницькі замисли, ти, полковнику, посилаєш товаришів своїх нерідко і при тих відомостях і про зрадницькі замисли в полки та міста до боярів наших та воєвод пишеш... І ми, Великий Государ, тебе, полковника, і сотника, і атаманів, і всіх черкас та міщан за вашу службу жалуємо, мило хвалимо... У нас служба ваша забута не буде...». Далі цар умовляє черкас-зрадників, щоб вони «пам’ятаючи господа Бога і нам, Великому Государю, обіцянку від зрадників відвернулись. А на майбутнє нинішні їхні провини згадувалися не будуть, тому що вони зробили це підневільно, за листами-обіцянками зрадника і злодія Івашка Брюховецького та його радників». На завершення грамоти цар наказує своєму вірному слузі, полковнику Кондратьєву, щоб він ще послужив йому по дипломатичній лінії, розвідував би що робиться в малоросійських містах: Києві Переяславі, Ніжині, Чернігові та інших містах, і про це доносив би Московському урядові.

В іншій грамоті, від 5 травня 1668 року, «міста Суминого черкаському полковнику Гарасиму Кондратьєву і всім того полку старшинам і всьому посполитству» цар Олексій Михайлович спочатку дякує полковникові і всьому посполитству «за те, що як і в минулих роках до і зради Івашка Брюховецького і після того в нинішню черкаську смуту ти, полковнику, з усім посполитством своїм служив вірно, без всіляких хитань і зрад, і ні на які зрадницькі умовляння не піддавався, і до зрадників не приставав, і над зрадниками, і над татарами чинив промисли. Про неприятеля всілякі відомості діставав». В нагороду за таку і службу, крім подяки, цар жалує «замість річної грошової платні» списуваних оброчних грошей, які визискувалися до царської скарбниці «з винних та пивних казанів, із шинків у місті Суминому, Лебедині, Суджі» не лише списував всі недобори, яких набігло за 13 років на 6091 карбованець, але й надалі дозволяв й винокуріння й продаж спиртних напоїв, «щоб було на що службу служити». Крім цієї милості, списування оброчної недопоставки за 13 років цар жалує полковника і все  його посполитство ще й іншою. В 1669 році половину оброчних грошей з царської скарбниці за заготівлю меду в кількості 200 карбованців государ зняв зі слобожан, а тепер і другу половину жалує їм і наперед дозволяє без мита займатися медовим промислом.  Привільне винокуріння було дуже важливою пільгою для малоросіян, За нього міцно трималися, і воно дійсно пережило всі права і привілеї. Воно надавало малоросіянам значні вигоди, які ще більше посилювалося від того, що великоруське населення не користувалося пільгою, і та малоросійська «горілка» в значній кількості знаходила збут в центральній Росії та в великоросійських українських містах.

(Далі буде).

Джерело: Добрий день. – 1991. – № 12 (22 березня). – С. 4.

Жалувана грамота царя Федора, Олексійовича Гарасиму Кондратьєву 1687 року рекомендує його як ревного служаку, вірного Московським царям, що зірко оберігав інтереси їхні від ворогів різного роду, лихих людей – злодіїв і татар-розбійників, невтомного в розшуках царських зрадників. Такі ж заслуги визнаються грамотами за чотирма його синами – Іваном. Григорієм, Андрієм та Романом. За вірну службу цар Федір Олексійович підтверджує права Кондратьєвих на володіння жалуваними «землями та всілякими угіддями, і будівлями, і дворами, і хуторами, пасіками, і рибними ставками, і млинами, і укосами, й різними угіддями».

В 1681 році, 11 травня Гарасим Кондратьєв зі своїм сином Григорієм змову одержав у грамоті подяку від царя Федора Олексійовича за вірну службу його з приводу, коли війська Турецького султана разом з ордою Кримського хана вдерлися на територію Малоросії і кілька років поспіль руйнували міста і поселення. Вороги вже підходили до Чигирина. З цієї грамоти видно, що козаки Сумського полку воювали з турками й татарами у 1677 та 1676 роках і протягом всієї турецько-татарської війни, починаючи з 1673 року. Цар у грамоті називає службу Кондратьєвих честю для царського імені і славою для всієї держави. З негоди перемир’я з турками в Сумах наказано було відслужити благодарственний молебень.

У 1687 році Суми були одним із збірних місць російських військ, які відправлялися з князем Голіциним проти татарів. Сумський полк також брав участь в поході під керуванням Гарасима та Андрія Кондратьєвих По поверненні з походу Кондратьєви одержали похвальну грамоту. В цій грамоті від 2 серпня 1687 року сказано: «пожалували ми, Великі Государі, Гарасима за многі твої попередні служби і за кров та за рани, а також і тебе, Андрія, за попередні та що нині були в Кримському поході, й служили радісним бажанням та старанням честю, тебе, Гарасима, написати по Московському дворянству, а тебе в стольники».

У 1688 році Сумський полк одночасно з полками Харківським та Охтирським одержав жалувану грамоту, яка звільняла його від оброків на млини. В Сумському полку було на оброку дев’ять млинів, з яких бралося оброчних грошей 119 карбованців 6 алтинів та 4 гроші. У звертаннях козаки всіх слобідських полків посилалися на жалувану грамоту царя Олексія Михайловича 1669 року, яка надавала їм свободу від промислів замість Государевого жалування.

У грамотах царів Іоана і Петра Олексійовичів від 21 лютого 1695 року підтверджуються привілеї, одержані полковником Гарасимом Кондратьєвим для себе та для свого полку від попередніх царів і понад ті привілеї, за зверненням Гарасима Кондратьєва та сина його Андрія зі всією його старшиною «за многії і вірнії служби та за осадне сидіння, що їм вчинилося під час зради Івашки Брюховецького, велено у Сумах і Сумському полку, усіх містах млинами та всякими промислами, шинками і кузнями, і лавками, і різними заводами, і котлами володіти та промишляти безмитно. Що стосується «судових та всіляких розправних справ», то велено такі видати до Москві, в прикази великої Росії». Напевно, в Москві ще була недовіра до черкасів і не забували про обережність. В цій грамоті двічі повторюється, що малороси прийшли з різних малоросійських задніпровських міст, «під високу царську руку в надії на превелику милість царську і збудували місто Суми і собі двори за своїми черкаськими традиціями на Пслі та інших річках, зайняли греблі й збудували млини, також в містах лавки й шинки, і кузні, і на річках рибні промисли». Грамота ця часів першого Азовського походу викликана була тією обставиною, що в 1675 році були прислані раніше з розряду грамоти в Суми й інші міста Сумського полку з вимогою оброчних грошей за минулі роки. Тоді козаки Сумського полку подали чолобитну, в якій пояснювали, що вони давно вже звільнені згідно з грамотами від всіх оброків, після чого новою грамотою знову були підтверджені їхні попередні привілеї. Такі ж грамоти на право привілеїв одночасно одержав і Харківський полк.

Імператор Петро І грамотою 18 лютого 1700 року на ім’я полковників Сумського полку Гарасима Кондратьєва та Андрія Гарасимовича підтвердив сумським козакам права їхні на безмитний продаж горілки й вільне володіння зайнятими землями. Тоді ж, між іншим, Государ вирішив: «Сумського Черкаського полку бути в кінній службі козакам названому числу – 1230 чоловік». Внаслідок такої царської волі Андрій Гарасимович на початку Шведської війни до 1702 року був зі своїм Інгерманландським полком. В цей час, в 1701 році, старий батько його помер. По смерті батька Андрій Гарасимович прийняв від розташованих по містах російських воєвод всі міста Сумського полку з їхньою артилерією під цілковите командування і слідом за тими відправився в похід.

В іншій грамоті від 28 лютого 1700 року всім слобідським полкам згідно з чолобитною слобожанців-черкасів знову підтверджувалось всім полкам – Сумському, Харківському, Охтирському, Ізюмському та Острогозькому – право безмитно займатися всіма промислами, володіти землями і всілякими угіддями, млинами, рибним промислом, курити безмитно горілку й шинкувати горілкою, не сплачувати ніяких податків та митних грошей, а за все це черкаси мали нести лише військову службу, воювати з татарами й доповідати про всі їхні пересування на государеві україни.

В 1705 році Сумський полк одночасно з Харківським одержав нову пільгову грамоту, в якій знову підтверджується право на пільгу від оброків за добування меду в лісах й ліквідується указ Інгерманландської канцелярії, за яким відписувалися на Государя села, які належали Сумському полку: Кориж, Кобиляче, Комарівка, Сукилівка й інші, а також населені пункти: Худяківка, Панкратове, Козирівка, Мужець, Кубабаки, Вишнівка та Веселівка. Такі ж жалувані грамоти одержали в різні часи й інші слобідські полки. Але після Петра Великого до взошестя на престол Лизавети Петрівни жоден слобідський полк не одержував жалуваних грамот. За Анни Іванівни слобожани позбулися багатьох пільг. Але жалувана грамота Лизавети Петрівни від 22 листопада 1743 року всім слобідським полкам відновила той порядок, який був за Петра Великого.

З усіх цих грамот помітна турбота російського уряду про благоустрій козаків на нових заселених слободах і містах і разом з тим якесь ухилення від виконання власних обіцянок. Що свого часу жалувалось, то в інший час, через певні проміжки, знову відбиралось. З розрядів і деяких інших закладів виходили розпорядження, якими даровані вже права безмитної промисловості знову відбиралися, через що черкаси постійно турбують російський уряд проханнями своїми про підтвердження своїх привілеїв, і російський уряд ніколи просителям не відмовляв, а з бажанням підтверджував за ними всі їхні права і вільності. Напевно, уряд ніби хотів надати тимчасового характеру цим пільгам, між тим, як самі слобожанці, як особи зацікавлені, бачили їх, як своє законне право, зумовлене їхньою вірною службою. Погляд слобожанців на свої права і обов'язки досить чітко визначений в чолобитній сумських козаків, розміщеній у грамоті 1705 року. Тут вони, між іншим писали: «В минулі літа діди, батьки, й брати, й родичі їхні і вони з різних малоросійських і задніпровських міст під государеву високо державну руку на цей бік Дніпра приходили і бояри й воєводи, які були в Білгороді та Курську, давали надію їм на нашого государя милості і всілякі їхні черкаські невід’ємні від них звичні вільності, й веліли їм селитися на захист українським жилим містам по Білгородській лінії в диких степах на татарських займах, якими місцями кочували кримські й ногайські орди під наші государеві українські міста, і для розташування тих нових міст веліли їм закликати до тих міст проживання й інших їхніх братів-черкасів, і тими новоприбулими черкасами збудовані міста на Путивльських диких землях Суми, Суджа, Миропілля, Краснопілля, Білопілля і до тих міст повіти, села й містечка, і під час приходів кримських та ногайських орд під українські міста служили вони Великому Государю, як і обіцяли, не шкодуючи голів своїх, вірно, також і в часи зрадницькі й непевні, і до зрадників не приставали, й на заманливі їхні листи, пам’ятаючи до себе государеву милість, не схилялися ніколи і в минулих роках... для ствердження тих міст за ті їхні вірні служби пожалувані, велено їм замість государевого грошового та хлібного жалування в тих містах жити й Государеву полкову службу служити за черкеськими звичаями при всіляких вільностях, і велено землі брати, пасіки і всіляки грунти заводити, і торгівлею промишляти 8 своїх полках безоброчно і безмитно проти старочеркаської звички». Ті пільги, які були надані жалуваними їм грамотами, не вміщують повністю цієї «черкаської звичності». Сюди наприклад, не ввійшли привілеї козацького самоврядування. Грамоти надавали чинності тому, через що відбувається боротьба між слобожанцями з одного боку і російськими воєводами з іншого. Надаючи значну внутрішню автономію слобідським козакам, російський уряд не вважав необхідним регламентувати всіх деталей: це все мало відбуватися за «їхніми черкаськими звичаями». А боротьба відбувалася нерідко, тому що для неї була одна постійна причина – дія на одній території двох управлінь – приказного російського і малоросійського козацького – та двох колонізаційних типів. Московський Уряд постійно слідкував за тим, щоб великоруські поселенці не потрапляли до привілейованого становища, в якому перебували черкаси, і тим не спричиняли збитку скарбниці. В указах осадчим чітко заборонялося брати до себе великоруських служивих людей. Це були тяглові люди, і вихід їх із тягла завдавав збитків і приватному володареві, так і державі. З іншого боку й самі черкаси, як вільні вихідці з-за польського кордону, що користувалися правом вільного переходу, не хотіли брати на себе ті обов’язки, які несли великоруські служиві люди. «Наш малоросійський народ, – писали ізюмські козаки в своїй чолобитній 1710 року, – не звик через своє іноземство на відміну від руських людей, такі труднощів на собі (оброків на промисли) понести ніяк не може, й від того підуть всі до вільних гетьманських міст». Вільний перехід слобожанців був надійною гарантією пільг і, дійсно, іноді вони й розходились. Це право вільного переходу з зайнятих місць на інші залишалось за слобожанцями на тривалий час. В архіві Рождество-Богородицької церкви міста Суми є указ з канцелярії генерал-ад’ютанта князя Шаховського від 1733 року про те, щоб малоросійські переселенці Слобідській Україні не зважали на перепис, який проводився за вказівкою імператриці Анни Іоанівни майором Хрущовим, і не трактували «що ніби вони тим переписом були при тих поселеннях, де нині живуть закріплені вічно, як і великоросіяни бо, звичайно, вони від того вільні за давнім звичаєм не лише в слобідських полках і маєтностях володарських переходити, але й скрізь, де захоче, не забороняється».

(Далі буде).

Джерело: Добрий день. – 1991. – № 13 (29 березня). – С. 4.

Черкаси, які вступили на царську службу до Олексія Михайловича, одержували лише такі пільги, якими користувалися і великоросійські служилі люди. Але за Олексія Михайловича пільги значно збільшилися і, разом з тим, Слобідська Україна стала швидко заселятися й улаштовуватися. Московському урядові дуже дорого обходилась побудова міст і укріплень на південному кордоні та утримання в них служилих людей; зрозуміло звідси, чому уряд з бажанням приймав малоросів, які брали на себе обов’язок самим за свій кошт захищати кордон від ворогів.

Розширюючи увсебіч свої межі, слобожанці вступали в часті суперечки зі своїми найближчими сусідами, як це ми бачили, між іншим, і з наведеної вище відписки цареві Олексію Михайловичу воєводи Арсеньєва. Тепер суперечки все частішали, тому що випадків збігання інтересів у сусідів ставало більше. Північна межа Сумського полку проходила в нинішньому Рильському повіті, східна – в Суджанському. На північному кордоні Слобідської України в сумських слобожанців траплялися суперечки з путивльськими поміщиками, іноді вони тривали по кілька десятків років. На спільній землі Путивльського та Білопільського повітів великоруськими поміщиками було збудовано 14 сіл. В них за поміщиками жила значна кількість прибулих малоросіян. Тих із них, які служили раніше козаках, велено було повернути до попереднього стану й віддати їм їхні давні землі. Села Кригу, Ворожбу та Павлівну від Путивля переписали до Білопільського повіту, поміщиків, які жили там, разом із селянами вислали звідти, а багатьох підданих малоросіян відібрали у них і повернули до козачої служби.

IV.

Рух черкаської еміграції в межі Слобідської України в епоху «Руїни». – Обов'язки, які прийняли слобожанці відносно захисту околиць Московські держави від татар і служба їх Московському уряду. – Особливий уклад життя козаків-слобожанців та їхня служба.

Одразу після смерті Богдане Хмельницького, знаменитого гетьмана малоросійського, в Україні почалися смути; з’явився цілий загін претендентів на гетьманську булаву, які не турбувався про добробут краю, але руйнували, «шарпали» його не гірше від бусурманів. Особливо погіршив стан народу під час гетьманства Брюховецького, Многогрішного та Самойловича, в епоху, відому під назвою «Руїни» (1663–1687 роки).

У правобережній Україні гетьманом на цей час був Дорошенко. Прагнучи об’єднати правобережну й лівобережну землі, заселені малоросійським народом під одним гетьманством, Дорошенко не гребував ніякими засобами. На жаль, політичне становище складалось так, що єдиний раціональний союз, союз з Москвою, виявився нездійсненним на дії. Московський уряд не мав підстав віддати перевагу Дорошенку перед Брюховецьким чи Многогрішним й відмовив Дорошенкові у гетьманстві, а Дорошенко не хотів поступитися своїм авторитетом заради блага вітчизни. Як наслідок – неприродний союз Дорошенка з кримським ханом і турецьким султаном. Наслідки союзу були сумні: правобережна Україна була перетворена на пустелю. В 1667 році був укладений Андрусівський договір, за яким вся правобережна Україна знову віддавалась під впаду Польщі. «З того часу, – пише малоросійський літописець, – повстали хитання на Україні». В 1669 році запорожці виступають спільно з ордою проти самого Дорошенка, в 1671 році Дорошенко веде орду не руйнування поселень свого ж малоросійського народу і «орда много шкоди вчинила в людях»; в 1672 році Дорошенко вже спільно з турками руйнував Кам’янець. В 1674 році проти Дорошенка виступає гетьман Самойлович в союзі з московськими військами і знову руйнують Канів і Черкаси. Спустошення збільшується, коли Дорошенко приводить з собою цілих три орди проти Самойловича, а слідом за ордою з’являються і поляки зі своїм королем завершувати руйнування. Від господарювання всіх цих грабіжників все узбережжя обезлюдніло. Зі смертю Дорошенка (1676 рік) руйнування Задніпров’я не закінчилось. Щоб підтримати претендента на гетьманську булаву Юрія Хмельницького, турки знову зруйнували Чигирин і спалили Канів. Проти турків знову виступив Самойлович, і знову запалали міста і села. Правобережна Україна тепер зовсім стала спустошеною. Зрозуміло, то за такої нещасливої епохи еміграція мала одержати широкий розвиток. Так дійсно і було. Ще в 1665 році православні жителі Корсуня, Білої Церкви й інших міст та поселень «нестерпного заради гоніння людського» (головним чином від полковника Чернецького) багатьма десятками сімей виїздили зі своєї батьківщини, переправлялися через Дніпро і просили собі новосілля, прагнучи бути підданими православного государя. Тоді ж козацькі полковники доповідали, що в містах (правобережних) «лічені люди лишились, великими групами тікають пішки на лівий бік до наших міст і – всі пограбовані неприятелем та ображені». Таке ж тривало й в наступні часи. У 1670 році Малоросія зазнала занепаду від чвар та татарських набігів; поселення спорожніли, жителі у великій кількості переселялися до слобідських полків і, взагалі, до царських земель. Є відомості також про переселення до московських українських слобід і в наступні 1674 та 1675 роки.

У літопису «Самовидця» говориться: «після взяття Умані та Лодижина турками населення багатьма таборами з усіх повітів збиралося й болючими серцями та слізними очима прощалося вічно зі своїми красними тамтешніми поселеннями та угіддями.,. на цей бік Дніпра перебиралися і де сподобалося, по різних цьогорічних полках. Україно-малоросійських для життя свого обирало... інші многії одійшли в полки слобідські Московськії».

Нарешті останній рух в епоху «Руїни» відноситься до 1679 року. Самовидець у своєму літопису пише, що після відступу в 1674 році князя Ромодановського і Самойловича на лівий берег Дніпра «з великих та малих міст та сіл йшли обози з возами, навантаженими прочанами (так звалися переселенці), з сім’ями і збіжжям». За розповіддю козака Ніжинського полку Гаврила Тимофєєва, «у Каневі, Черкасах та в інших місцях на перелазах безупинно йдуть люди з того боку Дніпра на цей з жінками і дітьми на проживання до Охтирських та Сумських слобід і до інших лісових місцевостей». Кількість переселенців була такою великою, що виникло суттєве ускладнення у питанні про відведення земель. Переселенців цих було більш як 20 тисяч чоловік. Це були козаки колишніх задніпровських полків; Чигиринського, Канівського, Черкаського, Уманського та Тарговицького. У гетьмана з боярами московського царя, князем Голіциним та Головіним 5 березня 1681 року була нарада стосовно того, як і де влаштувати переселенців. Гетьман від імені переселенців просив царських послів, щоб «прочан переселити по Білгородській лінії в новозбудованих містах і слободах – в Сумському, Охтирському та інших слобідських полках, тому що в цих містах і слободах поселилися і живуть їхні батьки й брати, діди й племінники», і при цьому висловлював побажання, щоб ці полки знаходилися під гетьманським керівництвом. Бояри відповідали, що в слобідських полках живе вже багато народу, який збудував по Білгородській лінії різні фортеці й стереже государеві землі від приходів військових людей, і що поселити туди тепер задніпрянських вихідців ніде. Малоросійські представники вказували на незаселені землі по Сіверському Дінцю. Бояри зі свого боку пропонували для життя місця по річці Орелі. Переговори відкладені були на 6 березня, але невідомо, чим закінчились. Що стосується не масових переселень, а часткових, окремими родинами, то вони не припинялися протягом всього 18 століття, як про це свідчать акти Київського центрального архіву, видані в останні часи київським архівістом Каманіним».

Московський уряд покровительствував черкаським переселенцям у справі захисту своїх кордонів від постійних татарських набігів, зміцнюючи їх і поступово обживаючи. Він покладав на козаків важку службу, але за те давав і великі пільги їм, як ми бачили. Крім татар, ворогами південної околиці Московської держави були і поляки з литовцями та черкасами-зрадниками, які були у них на службі. Козаки нерідко переходили на службу з одного табору до іншого. То вони воювали проти поляків, то нападали на московських спільно з поляками, то виступали проти татар, то спільно з татарами нападали на слободи і поселення Слобідської України.

Щоб скласти думку, наскільки важким було завдання, яке взяли на себе козаки-слобожанці, – захищати кордони Московської держави від ворогів, наведемо спочатку дані про татарські погроми, беручи відомості з історичних праць Д. І. Багалія: «Нариси колонізації степової околиці Московської держави» та «Матеріалів» до цих нарисів.

Татари рухалися на Слобідську Україну або цілою ордою на чолі з ханом, або невеличкими загонами. Нападів першого роду було небагато, але їх можна порівняти з ураганом, який винищує й руйнує все. В 1680 році татарська орда розсіялась по 18 містах і селищах й перебила, взяла в полон і спалила 3014 душ жителів, зруйнувала 7 церков, 1773 бджолиних вуликів, спалила 17 тисяч 369 кіп хліба, 1561 копицю сіна, 889 дворів, клунь та млинів і відігнала 21770 голів худоби. Звичайно, не кожного разу татари завдавали таких спустошень; частіше вони з’являлися меншими партіями, від кількох сотень до кількох тисяч чоловік. Але й такі набіги завдавали великої шкоди жителям, щорічно від них страждали то ті, то інші села й хутори, Неприятель не щадив ні храмів Божих, ні монастирів, забирав церковне майно, ікони, в’їжджав до церков на конях, забираючи в полон священиків та монахів. Дивногірський монастир так сильно постраждав від татар, що ченці пішли з нього і заснували новий монастир в безпечнішому місті. Від татарських погромів страждали слобідські полки: Ізюмський (1736–1737), Харківський (1687, 1693 та 1710 роки), чимало місцевостей Охтирського полку також страждали від набігів. Не був захищений від цього і Сумський полк, особливо в перші часи свого існування.

Татарські напади були солідним гальмом природного розселення слобожанців Бєлгородської лінії й культурного розвитку їх у другій половині XVII та першій половині XVIII сторіччя. Але були до того інші причини, хоча й не такі значні: внутрішні смути, викликані політичними рухами в сусідніх областях (в гетьманщині та на Дону), участь у закордонних; походах і війнах (кримських, пруських та інших), різного роду фізичні біди: пожежі, чума та інші обставини в сукупності діяли негативно на прогресивний хід місцевого життя. З першої половини XVIII сторіччя Слобідська Україна втратила становище околиці, за нею створилися Новосербські та Слов’яносербські поселення. Похід Мінніха також завдав солідного удару Криму. До внутрішніх смут відносяться бунти Івана Виговського, гетьманів Брюховецького та Мазепи, Орлика, на Дону – Сте­пана Разіна, Булавіна та інших. Повстання Виговського не розповсюдилося на території слобідських козаків. Вони послухалися царських умовлянь і залишилися вірними урядові, незважаючи на те, що підручний Виговського Жученко підступав до Охтирського полку зі своїми козаками й татарами. Більшого успіху мав, на жаль, Брюховецький. Рухи на Дону відбилися й на слобідських полках. Острогозький полковник, Іван Дзиковський, який залишався вірним під час бунту Брюховецького, захопився рухом Разіна. Театром повстання Булавіна була, між іншим територія нинішньої Харківської губернії.

(Далі буде)

Джерело: Добрий день. – 1991. – № 14 (5 квітня). – С. 9.

Завдяки постійним зовнішнім війнам та внутрішнім смутам у Слобідській Україні виробився особливий лад життя, звичок; це було поєднання військово-козацького й землеробсько-промислового побуту. Козак-українець був разом з тим і орачем і промисловиком. Так було і на місці першого місця проживання слобожанців – на Задніпров’ї. Цю «старочеркаську звичність» вони перенесли і до слобідських полків. Цим чудово спростовується думка тих, які іншим чином і не уявляють малоросійського козака, як у вигляді якогось шукача здобичі, що постійно воює з бусурманами. Козаки вели з татарами війну, але не наступальну, оборонну й турбувалися лише про захист своєї землі. Це був їхній обов’язок, за виконанням якого слідкував білгородський воєвода. Виконувати цей обов’язок їм було важче, ніж, наприклад, запорожцям, які далеко не в такій мірі займалися землеробством та промислом. А для слобідських козаків ці мирні заняття були єдиним джерелом утримання, бо жалування від уряду вони не одержували. Служба слобідських козаків цілком подібна була у всьому службі в межах Білгородської лінії. Як і в Московських околицях, так і тут вони ділилась на чотири служби: полкову, міську, сторожову та станичну.

При наближенні ворога в разі, коли його чекали, переслідувалось дві цілі: наперед довідатись про рух ворога і відбити напад. Перший обов’язок, як і в Білгородській лінії, так і в Слобідській Україні, несли головним чином сторожі та станичники; хоча, незалежно від них, повідомлення приходили звідусіль, найчастіше від полонених татарів та розвідників. В очікуванні ворога вживалися такі ж заходи, як і в Московських українах, саме, повітові люди повинні були рятуватися в містах, як у більш захищених місцях. Але міста Слобідської України в цілому були укріплені гірше Білгородських та Воронезьких, тому не могли стати надійним захистом для населення.

Відбивати напад ворога в полі та містах зобов’язані були козаки полкової та військової служби. Але в Сумах, як це видно з описання міста 1686 року, були лише (в 1678 році) вартові біля воріт і лише 4 чоловіки.

V.

Полковники Сумського полку Кондратьєви. – Перебування Петра Великого в Сумах. – Наступні події.

В історії міста Суми головну роль відігравали полковники Сумського полку Кондратьєви. Враховуючи це, на додаток до того, що відомо вже нам про їхню діяльність, повідомимо й інші відомості, взяті з інших джерел.

Родоначальником Кондратьєвського роду був якийсь Кондратій, родом з Задніпров’я. У Гарасима Кіндратовича, сина того Кондратія, першого Сумського полковника та стольника; такого відомого своєю чесною службою Московським государям, біло дві дружини й четверо синів, Другу дружину звали Катериною. Про неї згадується в духовному заповіті Гарасима 1696 року. Старший син був Іван, другий – Григорій, третій – Андрій і четвертий – Роман. Всі вони були помічниками батькові в улаштуванні нових поселень та обороні від ворогів. У Гарасима була сестра, яка вирізнялася задерикуватим норовом та свавіллям. В дусі того часу вона взяла на себе керівництво розбійницькою ватагою. Не було нікому порятунку від лютого атамана, особливо діставалося заможним купцям. Робилося це не стільки заради наживи, скільки заради молодецтва. Отже, в той час, коли рідний брат не шкодував ні сил своїх, ні здоров’я, проливаючи кров у чесних боях з ворогами, захищаючи кордони держави і залишаючись за всіх випадків непохитно вірним обов’язку совісті й присязі, сестра рідна проливала кров не свою, а чужу, вершачи розбійницькі справи. В усякому разі так говорить старовинна розповідь, занесена Преосвященним Філаретом на сторінки історії, в його відомій праці: «Історико-статистичний опис Харківської спархії». Двічі стримував її брат, закликав полишити мерзенне ремесло, не соромити його голови, але сестра не заспокоювалась. Тоді Гарасим сам спіймав її за розбійними справами й посадив до так званого кам’яного мішка, у в’язницю, й замурував її навіки. Наскільки правдива ця народна оповідь – важко судити, але, признаючи вірним прислів’я «голос народу – голос Божий», у відношенні, власне, до характеру Гарасима, він постає тут у народній уяві людиною справедливою до суворості, норову чесного, але крутого. Треба думати, що саме так і було, що, дійсно, Гарасим Кіндратович був людиною з залізною волею, такі люди, дійсно, тоді потрібні були: лише вони могли авторитетно впливати на козацькі вільності й дисциплінувати їх.

Із «Записки у справі пані Камбурлей (уроджена Кондратьєва) в Сенаті», дізнаємося про розділ володінь полковника Гарасима таке: «Гарасим, володіючи при житті своєму власністю, розділив останню між двома синами своїми Андрієм та Романом (який випередив смертю батька свого Гарасима) та померлих синів своїх Григорія і Івана дітьми Омеляном та Петром й невісткою своєю померлого сина Івана дружиною Оксаною та онуками Дмитром, Федором та Іваном Кондратьєвими, після чого помер. За Гарасимом Кондратьєвим понад розділеної ним прижиттєво його дітям, онукам та невісткам власності, зосталось ще у власному його володінні село Хотінь, хутори Руднівка та Піщане. При житті Гарасима і після смерті, син Андрій був старший і перший спадкоємець. Після смерті Гарасима, як той при житті керував маєтком, ще належав малолітньому онукові Мануїлу Романову, бо він, Мануїл, ще не приспів до віку повноліття, то маєток його з розрядного приказу довірено дядькові Андрію Кондратьєву... Після Андрія Кондратьєва маєток Мануїла розділено між дітьми Мануїла – Василем, Михайлом та Іваном Кондратьєвими і, таким чином, частина, що належала Василю по спадкоємній лінії, дійшла до Ганни Камбурлеєвої, якій Василь Кондратьєв був рідним прадідом. А потім решта частин від Івана Кондратьєва дійшла до рідних онуків його – Степана і Федора, а від Михайла Кондратьєва та дочки його Катерини, яка була замужем за Лизогубом, і від Лизогубів, а також і Степана Кондратьєва вчинені були з того маєтку різні продажі й заклади. Після цього маєток до пращурів Ганни Комбурлеєвої діда Андрія і прадіда Василя значною частиною одержано з правом викупу і т. ін.».

Андрій Гарасимович Кондратьєв був власником багатющих маєтків, які йому частково дісталися від батька, знаменитого стольника Гарасима Кіндратовича, частиною знову були йому пожалувані, і частиною ним самим прикуплені. Всі ці землі і володіння детально перераховуються в жалуваній йому царем Петром Великим грамоті 1702 року. Грамота ця надрукована в «Архіві Харківської губернії Д. П. Міллера (м. Богодухів, родинні папери С. Д. Кондратьєва, стор. 158–160)». За цією грамотою за стольником і полковником Андрієм Герасимовичем Кондратьєвим у Суджанському та Сумському повітах рахувалося земель: орної – 565 та сінокісної – 257 десятин, та ліси, понад те – хутори, 2 млини, двори та рибалка. З чолобитної, поданої на Височайше ім’я онукою Андрія Гарасимовича Кондратьєва Катериною Михайлівною Лизогубовою в 1751 році, видно, що після смерті Андрія Герасимовича залишилася вдовою дружина його Олена Михайлівна з дітьми: старшим Іваном, середнім Михайлом та молодшим Василем, в 1722 році померла й Олена Михайлівна, а після того й діти Іван та Василь з онуками: Іваном Івановичем та Андрієм Васильовичем. Власником тих маєтків залишався Михайло Андрійович Кондратьєв, у якого була донька Катерина Михайлівна. Він виділив зі своїх володінь рівні частини племінникам: Пану Івановичу та Андрію Васильовичу Кондратьєвим, а саме: племіннику Івану Івановичу село Низи з млином, село Старе з млином, село Ілек, хутори Закобилля, Степ, з пасікою під Сироваткою-Будою, пасікою Черемошною, а Андрію Васильовичу з матір’ю його Марфою Михайлівною – село Хотінь, село Яструбине, село Бобрик, село Терешківку, хутори Піщане, Малий Бобрик, Малу Слободу, млин на Пслі під Сумами. А собі Михайло Андрійович залишив – село Кровне, хутір Руднівку, село Шпилівку, хутір Історж, село Локню, село Конопельку, хутір Басівку та ін... Такі маєтки мали перейти до Катерини Михайлівни. В 1751 році помер чоловік Катерини Михайлівни, Іван Семенович Лизогуб; Катерина Михайлівна залишилась вдовою з дітьми: п’ятьма синами та чотирма дочками. Вдову з дітьми став ображати двоюрідний брат її відставний полковник Андрій Васильович Кондратьєв. Вдова змушена була шукати захисту у государя, для чого вона подала на Височайше ім’я прохання, в якому писала таке: «бачачи вдівство моє, а дітей моїх бідних малолітніх сирітство, брат мій Андрій Васильович Кондратьєв, не боячись Бога і не пам’ятуючи смертної години, бив поклін до колегії (1751 р.), брехливо написав моє село Локню та Шпилівку, та Висторопець та Руднівку, нібито це його власність... І в серпні 1751 року брат мій, відставний полковник Андрій Кондратьєв, з підканцеляристом Іваном Яніним, та з сотником... Кіндратом Фонфілерсом... та з ним козаків чоловік п’ятдесят, та підданих його, Андрія Кондратьєва, чоловік до 1000, з вогнепальною зброєю приїхали в моє село Локню, де я живу, стали на селянські двори й, покликавши мене до себе, оголосили мені словесно, що згідно з указом з колегії наказано батьківську мою власність у мене відібрати і віддати йому, Андрію, оголошуючи: за жіночим коліном в придане віддавати з роду не дозволено, а указ та інструкції мені про те не оголосили і, в той же час, мене з мого села з бідними дітьми-сиротами вислали під вартою з усілякою лайкою геть в тому одязі, в якому ми ходили, пішки, а пожитки наші та різний скарб залишився в тому ж домі в їхніх руках. І підданих моїх селян зібрав, залякуючи їх, козакам звелів стріляти і наказав бути під владою у нього, брата мого Андрія Кондратьєва, а в інших моїх селах – Шпилівці, Сторопці, Руднівці таке ж вчинили, все відписали на мого брата: маєтки, скарб, все захопили, а мене, бідну вдову з сиротами моїми, позбавили харчу». З інших документів видно, що цей Андрій Васильович взагалі відрізнявся неприборканим характером, діяв нерідко насильством, утискуючи слабких. У родинному архіві графині А. Д. Строганової серед різних документів зберігаються також і листи Кондратьєвих XVIII та XIX сторіччя. Їх 257. Ось що написано в одному з них про вищезгадуваного Андрія Васильовича. «Шановний пан суддя Кондратьєв. 4 вересня 1741 року надісланим до мене з його превосходительством князем Борисом Григоровичем Юсуповим листом згадувать зволите, що ви чините підданим його слободи Юсупівки великі образи: на землі, яка дісталася від Степана Григоровича, забрали 12 коней, забили пастуха та двох баб палицями, вигукуючи, що нібито ця земля ваша, і посіяний на цій землі хліб нахваляєтесь забрати, також і покоси сіна відберете й ліси його рубаєте, й інші образи чините, й просить, щоб про припинення таких образ до вас писати. Тому пропоную вам коней віддати та ін.». Листування Кондратьєвих свідчить, що у них, як і у всіх великих панів Лівобережної України, тяганина з приводу маєтків була явищем постійним. Чим заможніший поміщик, тим він вважав себе сильнішим від інших і зловживав своєю силою на збиток іншим. Андрій Васильович Кондратьєв був багатший за всіх сусідів-поміщиків. Тому також дозволяв собі надто багато. За ним рахувалося лише в одному Сумському полку підданих малоросів – 3088 душ. З опису маєтків Андрія Васильовича Кондратьєва 1783 року видно, що за сином його, Андрієм Андрійовичем, згідно з п’ятою ревізією 1795 року, рахувалося в різних слободах, селах, хуторах 5113 душ селян та багато заводів – винокурних, цегельних, вівчарних та інших.

Цікава церковно-будівна діяльність Кондратьєвих.

Перший Сумський полковник, Гарасим Кіндратович Кондратьєв, був будівником двох сумських монастирів, чоловічого Успенського й жіночого, нині скасованих та двох церков – Соборної й Миколаївської. Хто був будівничим першого соборного храму – невідомо; відомо лише, що він існував до діяльності Гарасима в Сумах, напевно був збудований самими козаками разом з заснуванням поселення; про нього згадується в донесенні воєводи Арсеньєва. Храм був дерев’яної будови, в ім’я Преображіння Господнього, з приділом в ім’я Олексія, чоловіка Божого, ангела, царя Олексія Михайловича. Цей храм згорів. Гарасим Кіндратович на місці згорілого знову збудував храм в ім’я того ж Преображіння Господнього в 1694 році за сім років до своєї смерті і також дерев’яний. І цей собор проіснував, лише 50 років. Детально про храми розповімо далі, в наступній главі. Миколаївський храм, збудований в 1652 році, також як і собор, козаками, був знову перебудований тим же Гарасимом Кіндратовичем і за його ра