Президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль, у фондах Центрального Державного архіву вищих органів влади та управління України, знайшов дуже цікаві і важливі спогади студентів Української Господарської Академії в Подєбрадах, недавно ще старшин і козаків армії УНР. Викладачі давали їм завдання: описати найдраматичніший, найяскравіший епізод з їхньої боротьби, або розповісти, як студент став свідомим українцем. Що вони і зробили, хто як умів. Ці документальні спогади дослідник зібрав у збірку “Багряні жнива української революції”, яка побачила світ у Києві в 2005 році.

“Свідченням цим скласти ціни не можна, вони приголомшують як достовірністю, так і первісною жорстокістю епізодів, що відклалися в зболеній пам’яті”, - наголошує в передмові до книги Леонід Череватенко.

Серед матеріалів і спогади наших земляків, про те, як більшовики встановлювали свою владу в нашому краї, котрі пропонуємо вашій увазі. Сьогодні в школах на Сумщині про таке не розказують.

(На фото - графіка Володимира Ломаки)

Віктор РОГ, головний редактор газети “Шлях Перемоги”

Кривава драма села Марчихина Буда

Згідно з договором між Гетьманом України Павлом Скоропадським та більшовицькою Росією частина української землі перейшла до т. зв. нейтральної зони. Населення цієї смуги стало бездержавним. Селяни зверталися до керівництва недалеких українських повітових центрів із проханням дати зброю, аби захистити себе від неминучого нападу росіян. Та їм відмовили, мовляв, щоб не порушувати міждержавного договору.

Тим часом в українських селах нейтральної смуги з’явилися московські агітатори. Вони намагалися “расслоіть насєлєніє” – на “багатих і бідних” та нацькувати їх одне на одного. Агітатори не мали жодного успіху, бо населення добре пам’ятало грабунки, які вчинили червоні при відході весною 1918 року. Агітаторів почали виганяти з сіл. У відповідь на це прийшли невеликі карні відділи червоних. Та, отримавши відсіч, повернули назад.

У селах запанував спокій. Але він був радше зовнішній, бо селяни розуміли, що сусіди чекають тільки зручної нагоди. Така нагода з’явилась наприкінці осені 1918 року під час протигетьманського повстання.

До нейтральної зони загони червоних посунули ще наприкінці жовтня. Свідок студент Яків Решетників стверджував, що першою жертвою стало його рідне село Марчихина Буда, що на сході Чернігівщини.

Село оточили в одну з останніх ночей жовтня. Над ранок озброєні червоноармійці увійшли в нього з усіх боків. Перелякане населення опору не чинило, хто міг, тікав до лісу.

Невдовзі вулиці заполонили валки, призначені для награбованого майна. Почалося діловите мародерство. Все більш-менш цінне майно виносилося з хат і складалося на вози. Дехто з селян намагався оборонити свої господи... Одна старшого віку жінка заступила двері, не бажаючи пускати грабіжників. Тоді вони кинули їй під ноги гранату. Майно виносили через розірваний труп... Інших зганяли на майдан...

До червоноармійців приєдналася отара “мішечників” і селян, що спеціально прибули з Орловщини... Над селом неслась московська лайка, плач дітей, одірваних від своїх родин, несамовиті крики жінок, яких ґвалтували ординці.

Заповнивши, вози відправляли на схід. Туди ж погнали затриманих мешканців Марчихиної Буди. Орда зі здобиччю відходила.

“На прощання” москалі розстріляли двох українських юнаків.

Відвага й спокій, з якими хлопці зустріли смерть, вразила навіть ворогів. Червоноармійці відмовилися виконувати екзекуцію. Але комісар погрозами таки примусив їх. На його команду вони випалили з рушниць. Парубки здригнулись і зблідли. Одяг одного з них зачервонів. Нерухомо, з упертими поглядами, без жодного слова благання хлопці продовжували стояти. Ранений тільки промовив:

– Скорше!

Червоноармійці опустили рушниці. Тоді підскочив розпінений комісар і добив пораненого...

Під вечір кривавий бенкет припинився.

Остання група червоних москалів залишала пограбоване село. За нею поспішали вози “мішечників” та орловських селян. На одному з них сидів хлопчак і приміряв на себе одяг. Поруч йшов високий, одягнений в якесь жіноче вбрання москвин. Хоч він вже поміняв лапті на чоботи і мав цілий віз здобичі, та все одно був невдоволений.

Він хижо зиркав то на один, то на інший бік вулиці, наче чогось шукав. Нарешті його увагу привернув будинок сільського вчителя. Буркнувши щось своєму сину, москвин бігцем попрямував до хати. За хвилину його заросла рудою бородою твар висунулася з розбитого вікна. В руках він переможно тримав два горщики. Хлопчик зіскочив із воза, підбіг до батька і забрав у нього здобич. Повертаючись до воза, гукнув:

– Тять, а тять, мамка ґаваріла, чтоби ти єщо самавар взял.

Звичайно, ніякого самовара “тятька” не знайшов, бо все цінне в хаті вже було пограбоване. Розчарований, підійшов він до воза і зі злістю почав бити конячину, немов обвинувачував її у своїй невдачі.

Насувалася ніч.

Темрява закутувала зранене село.

З лісу несміливо поверталися до своїх хат селяни.

ДАСО. Листівки. - Інв. № 2676. - арк. 5.

Про автора: РЕШЕТНИКІВ (РЕШЕТНЯК) Яків (23.3.1896. с. Марчихина Буда Чернігівської губ., тепер Ямпільського р-ну Сумської обл. – після 23.5.1925). Громадський діяч, інженер-технолог, науковець; козак Армії УНР, професорський стипендіат УГА.

Закінчив реальну школу на Орловщині (1915). В 1916-му та 1917 р. перебував на військовій службі в російській армії. 1918 року, будучи студентом Харківського технологічного інституту, став до служби в лави Армії УНР. Перебував у ній до вересня 1919 р., коли потрапив у полон до білогвардійців. Був приневолений служити в цій чужій Україні армії. 1920 року в складі добровольців був евакуйований до Туреччини, де перебував у таборах для інтернованих до 1921 року. З табору вдалося втекти до Болгарії. В Софії поступив до Болгарського державного університету. 1921 – 1922 рр. жив у Болгарії, брав участь в українському громадському житті, був членом Студентської спілки. В листопаді 1922 р. переїхав до ЧСР і поступив в УГА. 23 травня 1925 р. здобув диплом.

Инф.history.sumynews.com