Святослав Хрыкин, один их маститых мастеров черниговского поэтического цеха, много сделавший для популяризации творчества Игоря Юркова (ангелом-хранителем его творчества назвал Святослава  автор статьи «Останній поет срібного віку»), прислал мне письмо.

«Высылаю тебе материалы по Юркову (о изданных книгах Юркова, об открытии мемориальной доски ему в Боярке, частично и о домах на Лесковице, связанных с его именем). Было бы прекрасно, если б ты разместил на своём сайте свою статью о Юркове и книгах, использовав предложенные тебе мною фото и тексты, — ведь никто в городе обо всём этом не знает, ни одна черниговская газета не отозвалась на эти события (это — в год 110-летия поэта), тогда как в Питере, Москве, Киеве выход книг Юркова вызвал немалый резонанс. С уважением — СХ.

Поэзии Юркова коснулся, когда писал об антологии Святослава Хрыкина «Русская поэзия Чернигова (двадцатый век).  О Юркове написано в последнее время уже немало. Людьми, хорошо разбирающимися в поэзии, да и просто серьёзными журналистами. Поэтому нет надобности изобретать велосипед,  что-то пересказывать. А потому материалы, присланные Святославом Хрыкиным, просто размещаю на своём блоге.

 Останній поет срібного віку

Бувають у нашій історії долі людські, які отримують друге життя лише через багато років після смерті свого фізичного тіла. Несправедливо забуті чи обділені увагою сучасників, вони повертаються з небуття лише тоді, коли суспільство нарешті «доростає» до їх розуміння…

У повній мірі це стосується російського поета 20-х років ХХ ст. Ігоря Володимировича Юркова (1902 – 1929 р.р.), відкриття меморіальної дошки пам’яті якого відбулося 21 липня на території меморіального історико-літературного комплексу Боярського краєзнавчого му-зею (директор – Любов Кравченко).

Ініціатором відкриття цієї меморіальної дошки, приуроченого до 110-ї річниці від дня народження поета, став голова Всеукраїнської творчої спілки "Конгрес літераторів України”, президент творчого об’єднання «Боярські майстри» Олександр Іванович Корж.

Зокрема, Олександр Іванович розповів, що на сьогоднішній день видано вже шість збірок поезій Ігоря Юркова, одна з яких – у перекладах члена Національної спілки письменни-ків України та члена Конгресу українських літераторів, унікальної поетеси Валерії Богуславської.

На цьому виданні є фотографія, де сфотографовані Валерія Богуславська та складач, зберігач і ангел-охоронець творчості Юркова Святослав Євдокимович Хрикін з Чернігова.

– Цього року, до 110-ї річниці з дня народження, видано вірші та поеми Юркова у престижній серії «Нова бібліотека поета» Інституту російської літератури (Пушкінський дім) Російської Академії Наук. До збірки увійшов 141 твір поета з тих 800, що ще чекають на своє повне видання. Та, на жаль, більша частина творчості Юркова втрачена. І декілька штрихів до питання, чому цю мега-особистість і тексти, нею створені, не можна забувати. Тому що кожною своєю духовною альвеолою, проходячи по світу, по простору, він, Ігор Юрков, кожну миттєвість якимись нитками, чи точніше – струнами душі своєї, словами, звуками своїми прошивав і пришивав. І, незважаючи на те, що збереглося лише 5 зошитів із багатьох і багатьох списаних поетом, все це залишилося для нас, для наших емоцій, для наших на-щадків, а найголовніше – для того невичерпного джерела духовності, який б’є на цій землі.

Відтак завдяки Олександру Івановичу всі присутні мали можливість познайомитися не лише з трагічною долею поета, який, як і його улюблений поет Михайло Лермонтов, прожив усього 27 років, але також і з його поезією, яка звучала у виступах практично всіх, хто підходив того дня до мікрофону. Особливо багато віршів прозвучало у виконанні поета, барда, художника Андрія Олексійовича Ткаченка.

…Ігореві Юркову судилася доля проклятого поета: 80 років навколо цього імені було повне мовчання. Повне мовчання людей, для яких література була життям і тих, інших, для кого література була годівничкою.

Втім, можливо, не меньш цінними були оті чи не найперші враження, які народжували-ся саме тут, під Боярським небом, біля цієї ось стіни пам’яті, яка є символом духовної величі міста: величі, яка складається з унікальності людей. Так, наприклад, голова громадської організації «Боярське мистецьке братство» Віталій Григорович Приймаченко сказав:

– На жаль, я поки що мало знайомий з творчістю Ігоря Юркова, але, переглянувши його біографію та деякі його твори, прийшов до висновку, що це був не лише самобутній поет – це був у першу чергу громадянин, який шукав своєї правди. При цьому завжди залишаючись чесним і в своєму житті, і в своїй творчості. Він по-своєму дивився на цей світ і по-своєму його оцінював, не поспішаючи бездумно «бігти за комсомолом». Хоча це коштувало йому довгих років забуття, та саме в цьому, на мій погляд, і його велич, і його цінність.

…Квіти від Боярської міської ради та боярської громади до меморіальної дошки пам’яті Ігоря Юркова покладають голова творчого об’єднання «Боярське мистецьке братство» Віталій Григорович Приймаченко та лауреат Премії ім. В.Самійленка Боярської міської ради, член Національної спілки письменників України Тетяна Володимирівна Зубкова.
До присутніх звертається заступник голови Боярської міської ради Валерій Михайлович Дубовецький:

– Сьогодні тут зібралися ті, хто хоче долучитися до прекрасного, хто знайомий чи хоче познайомитися з життям та творчістю людини, яка прожила всього 27 років, та про яку через 110 років згадують і пам’ятають не лише в Україні, а й далеко за її межами. Тому хочу подякувати хранителю музейних цінностей Любові Федорівні за те, що вона турбується і опікується пам’яттю про мистецьке надбання боярчан і людей, які жили в Боярці. І велика подяка Олександру Івановичу Коржу за те, що він підняв у Боярці ім’я Ігоря Юркова на більш високий щабель. Сподіваюся, що в найближчому майбутньому, можливо, навіть із вересня, ми зможемо зробити творчий рейд по школах, щоб ознайомити підростаюче покоління з Бояркою літературною. Зробимо вечір творчості Ігоря Юркова і в музеї, і в Будинку культури. Для того, щоб творчість, надихана природою Боярки та її людьми, стала більш відомою і в Бояр-ці, і за її межами.

Звісно, не залишилися осторонь і київські поетеси Наталія Філіппова та Ірина Шипіцина, й гості з Ірпеня Олександр Єрмаков та Вікторія Козак. Вони прочитали свої вірші, у тому числі присвячені тим, чиї імена вже увіковічені на стіні пам’яті (зокрема, Шолому Алейхему).

Миттєвості життя – основа для віршів

Втім, звучали того дня і спогади, які в родинах наших земляків передаються від поко-ління до покоління… Зокрема, Марія Іванівна Кириленко – донька українського поета-шістдесятника, дисидента радянських часів Івана Юхимовича Коваленка, чиїм ім’ям названа од-на з Боярських вулиць, – розповіла про особисте знайомство її родини з Ігорем Юрковим.

– Зараз я представляю ту родину, яка була пов’язана з Юрковим надзвичайно романтичними стосунками. Моя мама Ірина була рідною сестрою Люсі Пустосмєхової – найбільшого кохання Ігоря Юркова, яке він оспівав у своїй поезії. Переплетіння доль було дійсно містичнім: обидві сестри кохали поетів, і чомусь саме Боярка, до якої вони не мали ніякого відношення, дивним чином звела їх долі…

Наприкінці свого виступу Марія Іванівна запропонувала влаштувати літературний вечір, присвячений Юркову, де в неформальній обстановці можна буде багато розказати, почитати поезії Юркова, поділитися своїми враженнями. А ще – відкрила невелику таємницю:

– Вже десь років із десять наш журналіст Радислав Кокодзей працює над статтею про цих двох сестер – Ірину та Люсю Пустосмєхових та про поетів, які їх кохали. Можу навіть озвучити дуже красиву остаточну назву: «Дві сестри – два поета – три долі». Чому три долі? Тому що в моїх батьків доля була одна на двох, а Люсю і Юркова доля розвела. Люся вийшла згодом заміж, мала щасливу сім’ю, двох дітей. Але оце перше кохання таки виявилося безсмертним. І, можливо, оці сильні почуття якось впливають і на долю віршів, не даючи їм загинути. Тут згадували вже Святослава Євдокимовича Хрикіна… У мого батька є такі рядки: «Та слово не згине без вашої згоди». Для того, щоб збереглися якісь віршовані рядки, прозові твори, можливо, навіть наукові відкриття – на це іноді працює держава, творчі спілки, великий загал, а іноді досить однієї небайдужої людини. І все, що стосується Ігоря Юркова, починалося з однієї людини – із Святослава Хрикіна, який, будучи сам поетом, присвятив значну частину свого життя тому, щоб добути з небуття, зберегти і видати вірші Ігоря Юркова. Так сталося, що сьогоднішня подія має подвійний сенс. З одного боку – це відкриття меморіальної дошки, з іншого – для багатьох це перше відкриття імені цього поета. В Росії до Юркова ставляться як до видатного поета. Він – росіянин за походженням – усе життя прожив в Україні. Його життя, його доля, його творчість пов’язані з Києвом, Черніговом, Бояркою. Він і наш також. Боярка може пишатися тим, що така особистість якимось дивним, містичним, заснованим на дуже високих почуттях чином пов’язана з нашою Бояркою – країною творчості і таланту непересічних особистостей… А в Санкт-Петербурзі живе донька Люсі Пустосмєхової – Ольга Петрівна Камеліна, і саме в Санкт-Петербурзі видана зараз збірка творів Юркова, що містить вірші, присвячені безсмертному коханню…

Найурочистіша мить заходу… Білої запони на меморіальній дошці торкаються руки тих, для кого важливою місією є повернення боярчанам їхньої пам’яті: Валерія Михайловича Дубовецького, Олександра Івановича Коржа та Марії Іванівни Кириленко… М’якими хвилями спадає біла тканина – немов полуда з очей, немов сніг забуття – і, майнувши в сонячному промінні легким лебединим крилом надії, яка стала реальністю, відкриває викарбуване на камені таке юне, але таке стражденне й сповнене отієї одвічної мудрості й чистоти, яка не зале-жить від віку, а дарується обраним самими небесами, обличчя. Ігор Юрков: останній поет «срібного віку».
Радислав КОКОДЗЕЙ.

У БОЯРЦІ ВІДКРИТА МЕМОРІАЛЬНА ДОШКА ПОЕТУ ІГОРЮ ЮРКОВУ (1902-1929)

 
21 июля 2012 года на территории Боярского краеведческого Музея открыта мемориальная доска русскому поэту Игорю Юркову (1902-1929). В Боярке, начиная с 1925 года, поэт неоднократно лечился в туберкулёзных санаториях; в Боярке он скончался 30 августа 1929 где похоронен на местном кладбище.

Мемориальная доска находится на одном стенде с аналогичными досками украинскому композитору Миколе Лысенко, русскому художнику Александру Богомазову, украинскому писателю Владимиру Самойленко, еврейскому писателю Шолом-Алейхему.

Замечательный киевский поэт Игорь Юрков мог бы войти в классический русский мартиролог тех, «кто кончил жизнь трагически», к тому же «в должный срок» — он умер от туберкулеза в «поэтическом» возрасте 27 лет в 1929 году. Вместо этого Юрков стал заочным героем абсолютно детективной — при этом совершенно реальной — истории с головоломным поиском и счастливым обретением позабытого на семь десятилетий, едва не утраченного литературного наследия.
Лет десять назад другой поэт, живой и здравствующий Дмитрий Быков, изложил этот детектив (про ветхие тетради с почти нечитаемыми рукописями в единственном экземпляре, путешествовавшие десятилетиями по всему Союзу, про провинциальных чудаков энтузиастов, про собственные быковские долгие розыски) в своей большой статье «Свет за дверью».

Юрков оставил сотни текстов, но при жизни успел выпустить всего один небольшой сборник. Затем были лишь единичные, обрывочные, частью самиздатовские публикации, почти полное забвение и практически случайное возвращение (уже в 21-м веке) в число заметных русских поэтов. И — в итоге — то, что Юрков, безусловно, заслужил — книжка в «Малой библиотеке поэта»: самое полное на данный момент и научно выверенное издание его стихов и поэм.

Инф.gorod.cn.ua