У другій половині 50-х років жив у Недригайлові дивовижний і дивакуватий чоловік. Ходив він у міліцейському однострої, мав звання капітана. На цьому, власне, подібність Феодосія Сахна до пересічного міліціонера й вичерпувалась. Він був інтелігентом. Любив і знав літературу, мріяв стати художником і мав до цього хист, мав багато знайомих і приятелів у мистецьких колах обласного центру й Києва, переймався історією України й боляче переживав її спотворення радянськими істориками. Та на той час він найбільше захоплювався літературою, мав чималу, зі смаком підібрану книгозбірню і, що мене просто вражало, охоче давав свої книжки "почитати" знайомим і навіть малознайомим людям.

Особисто я, навчений гірким досвідом, на давання книг "почитати" був скупуватий. Феодосій Сахно не боровся проти радянської влади, він був з числа тих наївних романтиків, які вважали, що всі причини наших негараздів гніздяться в недобросовісних місцевих керівниках, які не виконують законів, виписаних у Конституції СРСР. А прості люди - добросовісні й свідомі, вони хоч сьогодні готові жити на комуністичних засадах.

Щоб довести цей постулат, він започаткував першу й, на жаль, єдину в СРСР, "комуністичну бібліотеку". Основою її стала його власна книгозбірня, до якої було відкрито всенародний доступ. До цього почину могли долучитися всі бажаючі, відкривши власні філіали "комуністичної бібліотеки". Такі бібліотеки мали працювати виключно на засадах високої комуністичної свідомості, без формальних, властивих бібліотекам, записів, прочитавши книжку, свідомий громадянин якнайшвидше ніс її назад. Про цей паросток "комуністичної свідомості", що проріс у Недригайлові, писали обласні, республіканські й всесоюзні газети, передавали по радіо. Одне слово, слави було, як у тієї синиці, що обіцяла море запалить.

"Комуністична бібліотека" успішно функціонувала, аж поки її натхненник і організатор не помітив, що крім сталінської Конституції і альбому з священним гімном комуністів, видавати більше нічого. Так паросток "комуністичної свідомості" й зів'яв, не прижившись на дереві соціалізму.

Феодосій Сахно

Але козацький нащадок зі Смілого за своїм сліпонародженим комуністичним дітищем не тужив. Його заполонила інша, хоча, здавалося, не менш фантастична ідея – спорудити для інертних недригайлівців у їхньому ж таки містечку пам'ятник Тарасові Шевченку. Місцева влада зустріла такий патріотичний порив без особливого ентузіазму, та Феодосій Іванович розвинув таку бурхливу діяльність, що відступати їй було нікуди. Хоча, якщо бути об'єктивним, районній владі справді було не до пам'ятників. Район ось-ось переставав існувати. І це вже були не чутки. Віднесений до "неперспективних", Недригайлів залишався звичайнісіньким смт, як гірко жартували недригайлівці - ні се, ні те, тобто, ні місто, ні село. Однак 28 жовтня 1962 року, коли Недригайлів однією ногою вже стояв у адміністративному забутті, було урочисто відкрито пам'ятник невмирущому генію українського народу Тарасові Шевченку. Скульптор, Яків Денисович Красножон, був добрим товаришем Феодосія Сахна, тож своє творіння, можна сказати, подарував Недригайлову.

Поета він розмістив на низькому п'єдесталі обличчям у напрямку Ромнів. Здавалося, великий поет ступить ще один крок і опиниться між людом, служінню якому він до останку віддав весь свій талант і саме життя. У тому ж скверику з протилежного боку вивищувалася бронзова постать вождя всесвітнього пролетаріату. Однією рукою він жмакав кепочку, а другою вказував недригайлівцям вірнопідданий шлях, витягнувши її вбік "зореносного Кремля". Та позаяк поет був не бронзовий і не вищий "безсмертного" вождя, таке сусідство йому дозволили, правда, як згодом з'ясувалося, тимчасово.

Нові адміністративні райони запрацювали на повну потужність, але від того хліба в "засіках Батьківщини", як було обіцяно, не побільшало. Можна було б купити зерна в гнилих капіталістів, але купило притупило: потрібно було

утримувати "братні партії" в усьому світі /а вони не звикли перебиватися з хліба на воду, їм подавай повноцінний комунізм/, підігрівати температуру в "гарячих точках", де без нашої доблесної участі не обходилось. А тут ще й свої після смерті "батька" занадто розперезалися і замість комунізму почали вимагати демократії. Але недригайлівці, ще з царських часів звиклі до "порядку", не вимагали навіть демократії, вони просили хліба. Його тепер продавали, залежно від кількості випічки, по одній або дві "буханки" в одні руки. Це щасливчикам. А тому, хто прийде в свинячий голос, залишалося хіба що понюхати хлібний запах. Тож недригайлівці займали чергу до хлібного магазину /а він був якраз напроти пам'ятника Шевченку/ ледь не звечора. І дід Кіндрат Брязкун, хоч і встав ледь на світ благословилося, та поки дочапав до магазину зі своєї Заболотівки, то там було люду, як на ярмарку.

- Х-х-хто к-к-крайній? - розгублено роззирнувшись, запитав Кіндрат.

- Он Тарас Григорович! - кинув якийсь дотепник. Дід так, наче це йому діло звичне, підійшов до пам'ятника та й каже: - А що, Т-т –тарасе Г-григоровичу, і тебе поставили в чергу по хлібчик? Не туди ти став, д-дорог е н ь к и й . О-он д-дивись, куди Ленін рукою показує - о-отам наш х-хлібчик.

Коли б це сталося при Сталіну, то дідові швидко б язика вкоротили, але при Хрущову стало зі словом трохи вільніше. Та й районних установ у Недригайлов і вже не було, тож зменшився й попит на професію тих, що мали вуха, щоб слухати й доносити куди слід. Отож дід Кіндрат не тільки не став "ворогом народу", а навіть додав балів до своєї давнішньої популярності. І відтепер кожного, хто намагався знайти крайнього в черзі, відправляли до Тараса Григоровича.

Пам'ятник Тарасові Шевченку на новому місці

Хоча керівний мозок Недригайлова й перемістився аж у Ромни, анекдот про черготворення дійшов і туди, завдавши керівним ідеологам неабиякого клопоту: як же витягнути Тараса Григоровича з хлібної черги? Після якогось часу напруженого думання кращих керівних умів Роменського району у когось блиснула щаслива ідея: перенести магазин на іншу вулицю! Перенесли. Але ця вулиця також виходила до скверика, і адреса "крайнього" залишалася тією самою. Що тут робити? Ще раз схилилися в глибокій задумі мудрі партвожді району. І недаремно схилилися, бо таки придумали: перенести не магазин, а пам'ятник! Але не через брак хліба в магазині смт Недригайлів, а через те, що два генії в одному скверику стоять спинами одне до одного, наче вороги. А воно ж насправді не так. За життя Володимир Ілліч шанував і високо цінував Тараса Григоровича як  революціонера-демократа, тож повертатися до нього спиною за крок до комунізму… Хай Бог боронить. І бідолашного Тараса Григоровича перенесли під стіну школи у таке місце, звідки йому хлібного магазина не видно і його ніхто не бачить. Там він стоїть і нині, за часів умовно незалежної України. Виїхав з Недригайлова й ініціатор та невтомний борець за його встановлення Феодосій Сахно.

Инф.history.sumynews.com