Російська імперська пропаганда часом робила несподівані подарунки мешканцям «національних окраїн». Скажімо, одна з найбільших окрас і туристичних принад Києва – пам’ятник Богдану Хмельницькому на Софійській площі – навряд чи за часів Олександра ІІІ перевтілився б із задумів та ескізів у бронзу й граніт, якби не дві ідеологеми, що їх у ті роки конче треба було втовкмачувати у свідомість мас. По-перше, ідея «великої й неподільної» імперії російського народу, під руку якого буцімто добровільно йшли всі «молодші брати» (в тому числі й «малоросіяни»). По-друге, ідея «внутрішнього ворога», на роль якого призначили (як це робилося й раніше і робитиметься в подальші історичні епохи) євреїв і поляків.

Постать Богдана-Зиновія Хмельницького (1595? – 1657), як ніяка інша, підходила для уособлення цих двох тез. Щоправда, слід зауважити: постать, начисто вирвана з конкретно-історичного контексту національно-визвольної боротьби і непростих політичних обставин, в яких доводилося діяти гетьманові. Пізніше вже радянська влада так само намагатиметься використовувати фігуру Б. Хмельницького для своїх ідеологічно-пропагандистських цілей, разюче подібних до колишніх імперських. Але попри все в очах мільйонів українців «батько Хмель» все одно підносився вище тих накинутих на нього рамок-кліше – чи то «вірнопідданого сина російського царя» і «винищувача іновірців», чи то «возз’єднувача України з Росією».

У 1869 році в числі інших перейменувань, здійснених рішенням міської Думи, Бессарабську торгову площу (яку ще називали Університетською), було ухвалено найменувати на честь Богдана Хмельницького. Саме тут планувалося спорудити пам’ятник гетьманові. На той час Хрещатик починався від Бессарабки, а не від Європейської площі, як зараз, і таким чином монумент Б. Хмельницького на площі його імені відкривав би перспективу головної вулиці Києва (яка, знов-таки, дуже символічно, вела до Царської площі). Проте, як відомо, кошти на зведення  пам’ятника збирали дуже довго, не менш проблемним було й погодження цієї справи з владними інстанціями. Процес затягнувся, і монумент «батькові Хмелю» відкрили лише 1888 року і зовсім в іншому місці – на Софійській площі. Власне, цей майдан найтісніше пов’язаний з перебуванням Хмельницького в Києві, принаймні, відомо, що тут, перед Святою Софією, кияни 23 грудня 1648 року зустрічали гетьмана на чолі переможного козацького війська.

Коли нове місце встановлення пам’ятника було офіційно затверджено, у 1881 році Бессарабській площі повернули її назву, хоча навіть на карті Києва 1915 року вона позначена як «площа імені Богдана Хмельницького». У 1944, в період сталінського ренесансу великодержавних цінностей ( і в рік 290-річчя Переяславської угоди), колишній Софійський майдан (а з 1920 – площа … Червоних героїв Перекопу) стає площею Богдана Хмельницького. Через 49 років їй повернули первісне найменування – Софійська, але ім’я гетьмана-визволителя не могло зникнути з мапи столиці незалежної України, і тоді ж на його честь перейменовують колишню вулицю Леніна (історичну Фундуклеївську).

Цікаво, що зовсім маленька вуличка – тезка центральної вулиці Б. Хмельницького – є в приватному секторі в Деснянському районі. Це залишки знесеного села Вигурівщина, а зараз – тили Троєщинського ринку.

Якщо для постаті гетьмана Богдана Хмельницького знайшлося місце в офіційному «пантеоні» двох імперій – царської і більшовицької, то ім’я іншого гетьмана – Івана Мазепи (1687 – 1709) – опинилося під церковною, політичною та ідеологічною анафемою на довгі майже три сотні років. Та й у часи незалежності масове сприйняття образу цього державного діяча залишалося, як то кажуть, неоднозначним. Лише  в 2009-му, на трьохсоті роковини смерті гетьмана, його іменем було названо колишню Микільську (а за радянського часу – імені Січневого повстання) вулицю на Печерську. Та й то вже наступного року вулицю І. Мазепи, й без того не надто довгу, «розполовинили», переназвавши ту її частину, що пролягає коло Києво-Печерської лаври, Лаврською.

А проте життя й діяльність гетьмана Мазепи пов’язані з нашим містом куди тісніше, ніж гетьманування Богдана Хмельницького: останній у час між походами перебував здебільшого у своїй столиці в Чигирині або в родовому суботівському маєтку. А от І. Мазепа, який також мав гетьманську столицю-резиденцію – Батурин, доволі багато часу проводив у Києві, де й понині дві будівлі на Подолі мають неофіційні назви «Мазепиних»: старий корпус Академії на Контрактовій площі та кам’яниця на Спаській, 16-б (Музей гетьманства). Втім, зв’язок останньої пам’ятки з цим історичним діячем є радше легендарний, ніж науково доведений. Зате достеменно відомо, що Іван Степанович щедро жертвував кошти й дорогоцінні речі для київських храмів – Військового Микільського собору і церкви Всіх Святих у Лаврі (обидва збудовано його коштом), Успенського собору, соборної церкви Братського монастиря. Що субсидував він і Київську академію, звану не тільки Києво-Могилянською, але й Могиляно-Мазепинською. Що Стару Печерську фортецю – мури і вали навколо Лаври та старий Арсенал, відомий сьогодні як  «Мистецький арсенал», –  було споруджено саме за наказом і під наглядом І. Мазепи (хоча й в інтересах його тодішнього сюзерена – російського царя Петра І). З-поміж інших мазепинських місць у Києві можна згадати Флорівський монастир, де ігуменею була гетьманова мати, яку владоможний син часто навідував і чию обитель підтримував щедрими меценатськими пожертвами. Як припускають, київський двір гетьмана Мазепи (тобто його офіційна київська резиденція) містився в районі теперішньої площі Слави (на розі з вулицею Суворова), – десь тут, за задумом київських властей (надійно забутим після зміни в країні у 2010 р. правлячої політичної сили), мав би стояти пам’ятник гетьманові.

Один із найближчих сподвижників Івана Мазепи, гетьман в екзині (з 1709) Пилип Орлик (1672 – 1742) виявився в очах нащадків постаттю менш суперечливою, – принаймні, вулиця його імені з’явилася в Києві вже на другому році незалежності. Чому саме колишній вулиці Чекістів (до революції – Єлизаветинська) випала честь носити ім’я гетьмана Орлика? Напевне, тому, що на розі її та Шовковичної стоїть особняк, де раніше містилося зовнішньополітичне відомство УРСР – а гетьман-емігрант, не від доброго життя, звісно, доклав чимало дипломатичних зусиль для утвердження самостійного образу України у світі і створення, як би ми зараз сказали, її «позитивного міжнародного іміджу». На цій вулиці і поблизу неї є ще кілька важливих державних установ – дипломатичних, законодавчих, юридичних (число останніх в 2003 році побільшало на Верховний Суд України, задля вселення якого до Кловського палацу було перетворено на безхатченка Музей історії Києва). Зовсім нещодавно, на 15-ту річницю Основного Закону України, вулицю П. Орлика прикрасила бронзова фігура гетьмана – творця першої вітчизняної конституції. Цікаво, що новий монумент опинився буквально «за спиною» в іншого пам’ятника – але вже радянського, Дмитрові Мануїльському.

Одночасно з найменуванням вулиці П. Орлика в 1993 році було ухвалено рішення (щоправда, реалізоване значно пізніше) перейменувати прилеглий до колишньої вулиці Чекістів однойменний провулок на честь ще одного соратника та однодумця гетьмана Мазепи – кошового отамана Запорізької Січі у 1703-09 (з перервою) Костя Гордієнка. Кошовий Гордієнко вів запорожців проти російського війська під час Полтавської битви, а опісля розділив долю політемігранта з Мазепою, Орликом та вірними їм старшинами й козаками. Між іншими, сучасники відзначали Гордієнкову особисту неприязнь до гетьмана Мазепи. Проте ненависть до московських визискувачів змусила кошового відсунути на другий план власні антипатії та амбіції заради боротьби проти спільного ворога. І не випадково на мапі столиці поряд перебувають імена К. Гордієнка і П. Орлика: адже Кость Гордійович був співавтором Орликової конституції. На жаль, у Києві не прийнято супроводжувати надання меморіальних топонімів інформаційною кампанією щодо увічнюваної особи, а про кошового Гордієнка, випускника Києво-Могилянської колегії, широкий загал досі знає небагато. Тож не дивно, що на деяких сучасних картах столиці цей провулок позначають як «пров. Кості Гордієнка», неначе йдеться про малого хлопчика (як-от Валя Котик чи Павлик Морозов…).

Один-єдиний з-поміж усіх відомих українських гетьманів, хто похований у Києві, – це Петро Сагайдачний, уроджений Конашевич. Помер він 1622 року в поважному віці й знайшов вічний спочинок у Богоявленському соборі Братського монастиря на Подолі. «Гетьман-чернець» (як називали Сагайдачного за доброчесний спосіб життя й велику набожність) немало посприяв розбудові цієї обителі і фактично заснував Київське православне братство, куди записався 1620 року «разом з усім Військом Запорозьким». Нині приблизне місце розташування гетьманової могили позначає дерев’яний хрест у дворі університету «Києво-Могилянська академія». Отож, коли в 1989 році виникла потреба в новій назві для подільської вулиці Жданова, яка вливається у Контрактову площу біля Могилянки, київські історики та краєзнавці – після реального, а не «паперового» громадського обговорення – цілком умотивовано зупинилися на імені гетьмана Сагайдачного. До того ж, у 89-му почалося розтягнуте на кілька років відзначення 500-ліття Українського козацтва. Пізніше на будинку № 41 по вул. П. Сагайдачного відкрили величний барельєф – меморіальну дошку гетьманові, а ще згодом, у 2001, на Контрактовій площі з’явилася кінна статуя Конашевича-Сагайдачного.

От, власне, і всі «гетьманські» топоніми Києва. Хоча ні – є ще вулиця Павла Скоропадського в центрі столиці. Як би ми не ставилися до цього українського політика ХХ століття, треба віддати належне принаймні його управлінським якостям: з усіх влад, режимів і адміністрацій, які змінювали одне одного в Києві впродовж 1917-20 рр., Гетьманат П. Скоропадського за кілька місяців свого існування показав себе чи не найефективнішою структурою в плані управління, організації і взагалі – щодо виконання державницьких функцій. П. Скоропадський (до речі, другий гетьман із цього роду в історії України – був ще Іван Скоропадський у XVIII ст.), мешкаючи й працюючи в нашому місті,  побував у багатьох київських будівлях, але всі вони, починаючи від кінного цирку Крутикова, де відбулася  інавгурація гетьмана (тепер на цьому місці – кінотеатр «Україна»), і до колишнього генерал-губернаторського палацу – гетьманської резиденції, не дійшли до нашого часу, здебільшого ставши жертвами воєнних руйнацій. Єдиний виняток – готель «Кане», більш відомий як «Центральний гастроном» (ріг Хрещатика і вул. Б. Хмельницького), де певний час проживав очільник Української Держави. Саме неподалік цієї пам’ятки можна відшукати коротенький проїзд вздовж південного боку т. зв. Бессарабського кварталу (він же «Мандарин-плаза»). У 2003 колишній Новий проїзд підвищили у статусі до вулиці й нарекли ім’ям єдиного у ХХ столітті українського гетьмана.

Взагалі, в Києві чимало вулиць та провулків з назвами на теми козацтва: Козацькі вулиця і провулок на Деміївці, відомі з ХІХ ст.; вулиця й провулок Максима Кривоноса (з 1955) на Олександрвіській Слобідці; вулиця Івана Сірка (з 1958) у приватному секторі на Теремках. Колись існувала, та зникла під ковшами бульдозерів у 70-х, Січова вулиця на Вітряних Горах. Якщо вірити довіднику «Вулиці Києва» (1995), то Богунську вулицю у Забайків’ї найменували так у 1923 році на честь Богданового соратника полковника Івана Богуна (загинув 1664), хоча більш імовірним здається, що безпосереднім «прототипом» цього урбаноніма був більшовицький Богунський полк.

А от вулиць (проспектів, площ, набережних?..) імені Дмитра Байди-Вишневецького, Петра Дорошенка, Івана Виговського, Кирила Розумовського чи, приміром, Петра Калнишевського в нашому місті немає. Як на мене – на жаль. Хтось, можливо, скаже: і не потрібно перетворювати карту Києва на меморіал-пантеон або підручник історії. А як же тоді бути з вулицями Блюхера, Тухачевського, Командарма Уборевича і ще багатьма десятками подібних топонімів, які, здається, так назавжди й залишаться киянам у спадок від попереднього режиму й «Короткого курсу історії ВКП (б)»? Невже назви подібного штибу більше відповідають топонімічному образові столиці незалежної української держави?

Источник http://www.interesniy.kiev.ua