Включення до прохідної першої п'ятірки виборчого списку "Нашої України" О.Герасим'юк викликало у мене почуття подиву й нерозуміння. Наведу аналогію, яка здається мені доречною. Свого часу я готував для службового вісника ІТАР-ТАРС матеріал у зв"язку з призначенням Строуба Телботта першим заступником держсекретаря США. Серед висловлювань представників американської політичної еліти мені найбільше запам"яталася відповідь відомого історика й провідного наукового співробітника вашингтонського Центру стратегічних і міжнародних досліджень Волтера Лакера. "Бути поганим журналістом, - сказав він, - не означає стати гарним дипломатом".

 

Щоб усе було зрозумілим, нагадаю пікантні подробиці. Білл Клінтон і Строуб Телботт були нерозлийвода у студентські роки, навчаючись у Лондоні. Мешкали в одній кімнаті гуртожитку. Тоді Строуб, який добре володіє російською мовою, перекладав на англійську мемуари Хрущова, а Білл варив для нього каву. Коли Клінтон став господарем Білого дома, він згадав про свого старого приятеля, який працював у журналі "Тайм", користуючись там суперечливою репутацією. Доклавши певних зусиль, Президент таки домігся призначення свого протеже другою особою у зовнішньополітичному відомстві. Та, на жаль, прогноз славетного історика (і не тільки його) справдився. Телботта постійно звинувачували в однобічній орієнтації на Росію і в нерозумінні глобальних проблем, з якими зіштовхувалися Сполучені Штати. А журналісти висловлювали невдоволення погордливим ставленням до них колишнього колеги.

 

Мене не цікавить, з ким п'є каву пані Герасим'юк. Однак нерідко я бачу, в яких різних тональностях вона в програмі "Іду на Ви" веде інтерв'ю з представниками різних політичних сил - залежно від того, провладні вони чи опозиційні, належать до команди Ющенка чи опонують їй - і на якому рівні це робиться. Перефразовуючи слова Лакера, скажу таке: бути непрофесійною політичною (на серйозні об"єктивні мірки) телеведучою не означає стати професійним законодавцем. Треба зважати, зрештою, й на освітній ценз. Не хочу бути категоричним, але побоююся, що мій прогноз, на жаль, справдиться.

 

Втім, зрештою, поява у Верховній Раді ще одного нардепа-незаконодавця - це півбіди. Головна біда в іншому... Я не поділяю думки, що блок "Наша Україна", програючи виборчі перегони "Партії регіонів" та БЮТ, робить ставку на підвищення рейтингу завдяки ведучій телеканалу "1+1", яка заполонила значну частку ефіру. Думаю, головна ставка робиться не на Неї, а на Нього, Олександра Роднянського.

Відразу постає питання: як сумістити цей кон'юнктурно-політичний крок з принципами свободи преси, зі створенням громадського телебачення, про що останнім часом так багато говориться? Стара влада підпорядковувала собі телеефір і тележурналістів з допомогою горезвісних "темників". Нова влада діє, не криючись. Присутність у виборчому списку "Нашої України" генпродюсера "1+1" означає ніщо інше, як пряме й безпосереднє підпорядкування приватного телеканалу провладному блоку, використання його як частки адмінресурсу.

 

Це - не один крок назад. По суті, відбувається часткове повернення до неокомуністичної моделі преси, до тих часів, коли Микита Хрущов компліментарно називав журналістів "підручними партії". Бути підручним КПРС чи підручним "Нашої України" - принципової різниці, зрештою, немає. Як немає різниці і в тому, чи влада підминає під себе один з провідних телеканалів, чи його керівництво саме пропонує свої послуги владі, якою б вона не була - синьо-білою чи блякло-помаранчевою. Вже зараз тональність деяких передач телеканалу "1+1" на політичні теми дає підстави говорити про їхній заангажований характер.

 

Не можна обійти мовчанкою й моральний аспект проблеми, що завдає непоправної шкоди суспільству. Мільйони телеглядачів (не кажучи вже про журналістів) добре пам'ятають, як під час президентської виборчої кампанії, аж до початку Помаранчевої революції, саме телеканал "1+1" вів найзятятішу наклепницьку кампанію проти "Нашої України", вдаючись при цьому до інсинуацій та відвертої брехні, зокрема, проти теперішнього Президента. Невже він і його найближче оточення про це забули? І де їхнє почуття власної гідності? Як на мене, то християнська мораль прощення повинна мати свої межі. Навіть якщо хтось зміг використати особисті, батьківські, почуття для того, щоб продемонструвати свою "вірність" (нагадаю, що Ольга Герасим'юк була серед не багатьох представників журналістського цеху, яка влітку цього року засудила публікації про стиль життя Андрія Ющенка в "Українській правді").

 

До числа тих, хто несе, принаймні, моральну відповідальність за паплюження принципів чесної журналістики на телеканалі "1+1" належить й Ольга Герасим'юк, яка чомусь видає себе за помаранчеву революціонерку. Доречно нагадати, що саме вона публічно (й неодноразово) намагалася викликати недовіру до мужнього вчинку "сімки" журналістів з ТСН, котрі у жовтні 2004 року виступили проти цензури "темників" та звільнилися з каналу "1+1". Я вважаю включення пані Герасим'юк до виборчого списку "Нашої України" відвертим проявом політичного цинізму. Якщо в жертву кон'юнктурним інтересам приносяться елементарні принципи професійної та людської моралі, а безпринципність заохочується на державному рівні як найвищі (точніше кажучи, найприбутковіші) цінності, постає питання: про яке духовне очищення України говорить нова влада?

 

Аркадій Сидорук, Телекритика