У вересні 1911 року в Києві було вбито прем’єр-міністра Російської імперії Петра Столипіна. Куля терориста Дмитра Багрова обірвала життя реформатора та державного діяча на злеті. Але його ідеї державотворення залишились жити у роках. Актуальні вони й сьогодні для промисловості, енергетики і навіть для релігійної сфери. Детально розроблена реформа системи православної освіти та поліпшення життя духівництва актуальні для Росії та України, як ніколи.

З духовністю в серці

Православ’я для роду Столипіних було не порожнім звуком. Недаремно на родовому гербі було викарбувано напис латиною: “DEO SPES MEA” — “Бог — наша надія”. Хрещення Петро отримав у православному храмі Дрездена. Православ’я було завжди тісно пов’язане зі службою державі та народу. Й Столипін як справжній християнин бачив своє місце на цьому поприщі. У 1885 році він закінчив фізико-математичний факультет Санкт-Петербурзького університету. Але замість кар’єри вченого, в якій його бачили близькі, обрав складний та тернистий шлях державної служби. Спочатку у відомстві державного майна, а з 1889 року у міністерстві внутрішніх справ.

Серед проектів його реформ особлива увага приділялась освіті священиків та їх облаштуванню. Адже тоді ситуація мало чим відрізнялась від сьогоднішньої. Столипін звертав увагу на те, що в глибинці священики ледь не жебракують. Особливо в малих селах. Тож не було нічого дивного в тому, що випускники семінарій, отримавши освіту, йшли працювати в інші сфери. Столипін пропонував створити міністерство сповідань, яке б опікувалось не тільки православною вірою, а й іншими сповіданнями. Одним з завдань міністерства мало бути опікування кращою оплатою праці священиків. Вона мала бути прирівняна до ставок, встановлених для працівників інших інтелігентних професій. Окрім того, планувалось збільшити кількість духовних семінарій, а головний акцент в них зробити на вміння читати проповіді. Столипін чудово розумів значення сили слова для народу. Його правоту підтвердив час. Адже у розпалюванні революції спеціально підготовлені агітатори зіграли вирішальну роль. У 1905 році слова мудрих священиків відіграли значну роль у заспокоєнні бунтівного селянства. Але у 1917-році мудрих та грамотних проповідників було дуже мало у порівнянні з пропагандистами. Реформа Столипіна до завершення доведена не була, й протистояти пропагандистським балачкам у 1917 році було нікому. Недаремно ж фахівці стверджують, що якби Столипін дожив до лютого 1917-го, то революції вдалось би уникнути. Крім того, його не любили фаворити, ненавидів Распутін. Столипін називав його напівграмотним мужиком із сумнівною репутацією. Прем’єр робив усе, аби вивести старця з імператорського двору. Напружені стосунки були в Столипіна з наближеним до царя комендантом палацу генерал-ад’ютантом Дедюліним, котрий мав величезний вплив на імператора. Дедюліну реформи Столипіна були аж ніяк не потрібні. Невідомо, що було б у новому суспільстві та в яких ролях опинилися б старі чиновники. До того ж м’який та спокійний Микола ІІ легко піддавався впливу, чим активно користувалися Дедюліни та Распутіни. Зі Столипіним такі “номери” не пройшли б.

Був резон прибрати Петра Столипіна навіть у британської або французької розвідки. Початок ХХ сторіччя характеризувався дуже складною міжнародною обстановкою. Адже Германська імперія, утворена 1876 року, прагла розширити свій вплив у світі. Ясна річ, це було невигідно ані Франції, ані Британії. Тим більше, що остання й сама виношувала плани світової гегемонії. Але воювати з Німеччиною самостійно було цілковитим самогубством. Адже всі пам’ятали франко-німецьку війну, коли німецька армія за кілька тижнів узяла Париж. Відтоді імперія стала ще могутнішою, і впоратися з нею самотужки було дуже складно. Кайзерівську імперію міг би послабити виступ проти неї Росії. Мовою пізніших часів — потрібен був другий фронт. Однак у Російській імперії є людина німецького походження, котра цілком може вмовити Миколу ІІ не втручатись у протистояння. До того ж німецький імператор доводився російському двоюрідним братом, й великих суперечностей між державами на початку 1910-х років не було. Тож перешкоду потрібно було усунути. Потужна розвідка могла з цим впоратися легко.
Кому заважав прем’єр?

Кому було вигідне вбивство Столипіна? Багатьом. Своїм неспокоєм та бажанням поліпшити життя в Росії він налаштував проти себе величезну частину суспільства. Революціонери та демократи взагалі скреготіли зубами лише при згадці про Столипіна. Дуже потужного удару по них завдали столипінські військово-польові суди. Вироки були швидкі й однозначні — або смертна кара, або каторга. Вони полюбляли вбивати самі. Але згадували про демократію та права людини, коли влада застосовувала до них їхні методи боротьби. Тим не менше, жорстокість столипінських заходів дала свій результат. Це на певний час пригасило революційний запал у масах. Та водночас розлютило багатьох представників демократичного табору. Саме вони 1917 року після лютневої революції з насолодою здирали пам’ятник Столипіну на Хрещатику, встановлений у 1912-му.

 
Київ прощався зі Столипіним кілька днів

Ховали прем’єра всім містом. 7 вересня о другій годині дня труну мали пронести до Лаври. Задовго до наміченого часу проходження жалобної процесії, численний натовп простягнувся від клініки Маковського до Києво-Печерської лаври. Кияни пішли на Мало-Володимирську вулицю, поспішаючи попрощатись з православним християнином. Вздовж вулиць простяглись кордони військ. Рівно о другій з лікарні винесли труну. Війська взяли “на караул”. Під звуки похоронного маршу процесія рушила. Йшли довго. Майже о 6-й годині вечора підійшли до Лаври. Тут процесію зустрів митрополит Флавіан, й у його супроводі труну занесли до великої церкви. З ранку 9 вересня до Лаври потягнулись депутації з вінками. О 10-й годині ранку Флавіаном спільно з численним духовенством була розпочата заупокійна літургія. Потім відбулись панахида та прощання. О другій годині дня голоси дзвіниць повідомили про винесення тіла. За хором йшли дяки, священики та архімандрити, єпископи та митрополит. Труну винесли сановні особи. Після короткої літії труну під звуки “Якщо славний” та під спів “Вічна пам’ять”, було опущено до склепу, рясно посипаного квітами, які принесли монахи. Вдарили три залпи з рушниць, і склеп накрили дерев’яною кришкою.

 Вже за рік у 1912 році Високопреосвященіший Платон, архієпископ Алеутський та Західно-американський освятив надгробний пам’ятник та хрест на могилі Петра Аркадійовича та відслужив панахиду. У 1961-му році хрест був розбитий на три частини й разом з надгробком схований у запасниках Києво-Печерської лаври. Могилу ж закатали під асфальт. Пам’ять про Петра Аркадійовича почала відновлюватись тільки з розпадом СРСР. Зокрема згадали про пам’ятне місце у 1991 році під час реставрації Успенського Собору. Тоді й було відновлено хрест та встановлено огорожу на місці останнього спокою державного діяча Петра Столипіна.

Источник Информации: Газета "Хрещатик"
 Автор: Євген Левченко