У виру політичних баталій, які протягом року бентежать суспільство, відійшли в зону байдужості чимало важливих проблем, зокрема й існування української діаспори Росії. Хоча минулий склад уряду встиг проголосити програму "Український дім", розроблену Міністерством культури і туризму, яка покликана сприяти формуванню позитивного іміджу України на міжнародній арені і забезпечувати духовно-культурні потреби закордонного українства шляхом заснування інформаційно-культурних центрів, фінансування її на 2006 рік передбачалося в сегменті створення таких домів лише в Польщі, Молдові та Великобританії з Північною Ірландією.

 

У довідці міністерства про заходи, проведені відомством 2005 року з нашою діаспорою і для неї, українці Росії не фігурують, попри те, що тут цього року відбулися ІV Конгрес українців Росії та ІІІ з'їзд Федеральної національної автономії "Українці Росії". На обох зібраннях було зроблено аналіз сучасних проблем цього громадського руху, потужного кількісно (в Росії 4 мільйони населення записалися українцями, хоч насправді їх чи не вдвічі більше, а всього людей, які так чи інакше пов'язані з Україною - бізнесом, родинними зв'язками тощо, - близько 20 мільйонів), але дуже млявого якісно. Що й підтвердила зустріч українських журналістів з головою обох згаданих організацій українства Росії, які мають статус федеральних, Василем Михайловичем Думою, відомим і в Україні бізнесменом та політиком, членом Ради Федерації Національних Зборів РФ.

 

Саме на його прохання кількох українських журналістів було запрошено до Москви, власне, з однією метою - привернути увагу держави до своїх земляків. Його згода зайнятися діаспорними проблемами зумовлена, по-перше, розмовою з Президентом України, в якій було визначено важливість тісної співпраці з українською діаспорою Росії, а по-друге, часто обурливим ставленням до наших земляків на побутовому рівні, та й не тільки на побутовому, бо виведений на російському радіо і телебаченні образ українця часто-густо асоціюється лише з салом, недоумкуватістю, хитрістю, жадібністю тощо.

 

Це тема окремої розмови, серйозна ж тамтешня преса відзначає величезну формуючу роль нашої діаспори у розвитку російського суспільства, яка через історичні обставини виконувала будівну функцію для багатьох регіонів Росії -зокрема Сибіру, Кубані, Північного Кавказу, Крайньої Півночі, Нижнього Поволжя тощо. Втім, постачаючи східному сусідові пасіонарних мігрантів, Україна значно ослаблювала власний соціальний, технологічний та культурний потенціал. І сьогодні, замість усвідомлення величезного значення української діаспори і для нашої держави у широкому сенсі, ми спостерігаємо нетворче, споживацьке ставлення до неї, щоправда, до всієї, а не тільки до східної, сприймаючи її лише як можливого інвестора. А тим часом - в ідеалі - вона може стати значною силою у реалізації різних соціально-політичних та економічних проектів в Україні. Власне, на це співробітництво і мають бути спрямовані спільні зусилля української влади і керівництва громадськими об'єднаннями наших земляків у Росії.

 

Але оптимізму в словах Василя Михайловича ми не почули. Принципово ідентифікуючи себе українцем, оскільки має наше коріння, він болісно переживає той факт, що багато українців своєї національності зрікаються, бо виходить так, що це ніби якесь тавро. Якщо на побутовому рівні на прояви неприязні можна не зважати, то на державному - це вже речі серйозніші. Відомі ескапади віце-спікера В. Жириновського, не можна оминути непоодинокі публікації, як, скажімо, у додатку до журналу "Москва" - "Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола" (1998), де М. Смолін стверджує: "Національно мислячі росіяни зобов'язані, заради майбутнього російського народу, у жодному разі не визнавати прав на існування за державою "Україна", "українським народом" та "українською мовою".

 

Історія не знає ні першого, ні другого, ні третього." Так, на обидва згаданих форуми українців жодна російська офіційна особа не надіслала привітання. Але ж не надіслали його і з владних коридорів України, так що звинувачувати когось одного якось не випадає. Тож потрібно насамперед починати з себе. Тільки від нас залежить, як нас сприймає світ, і часто наші громадяни самі дають привід кпинити з себе. Це - по-перше. А, по-друге, якби кожна наша людина відчувала за собою державу, то у багатьох би відпало бажання пащекувати.

 

Серйозною проблемою згуртування всіх існуючих українських об'єднань навколо федерального центру є ситуація, яку важко спростувати, - де два українці, там три гетьмани. І ніякі загальні цінності не можуть переважити бажання мати хоч якийсь портфель. Вочевидь, як людина досвідчена, успішна в бізнесі, В. Дума своєю волею зможе все-таки відохотити від портфелів всіх бажаючих, якщо вони не вирізняються якимись діловими якостями. А про якість дотеперішнього керівництва свідчить той факт, що й досі ці об'єднання не мають свого бодай якогось приміщення, не мають бланків, статуту, який би був правовою основою їхньої діяльності.

 

До речі, коли зайшла мова про приміщення, ми були щиро здивовані тим, що, маючи Український культурний центр на Арбаті, рада не знайшла там свого куточка. Оцінка, яку дав Василь Михайлович діяльності цього українськогоосередку, була вкрай різкою: нічого там, на його думку, українського нема. Мати таке приміщення в центрі Москви, де постійно перебувають тисячі людей, - це вже нібито півсправи зроблено задля популяризації України, людей діаспори, які сумлінно працюють на російську державу, що стала для них другою батьківщиною. Але, переконаний він, приміщення злочинно не виконує своєї функції "пропагандиста й організатора".

 

"Нас просто не любить наша держава, якщо вона не питає за таку ганебну роботу з керівництва Українського культурного центру", - заявив Василь Михайлович. Маючи обмежений час - відрядження тривало один день, ми все ж таки вирішили навідатися після спілкування з В. Думою до УКЦ. Простоявши в московських пробках півтори години, приїхали на Арбат за півгодини до закриття – о 17-30. Але вже було пізно - центр не працював. З цього й почалося наше здивування - а коли ж сюди можуть потрапити люди, якщо вони цілий день на роботі? Власне, і книжкова крамниця, розташована поруч, була вже зачинена, хоч офіційний час роботи ще не закінчився.

 

Арбат вирував вечірнім життям, а вікна центру були темні. Виставка гобеленів Людмили Жоголь, яку шанують не тільки в Україні, а й у багатьох країнах світу, через брак реклами не могла привабити перехожих. Нас охоронці знехотя, відмовляючись розуміти українську (!), пропустили оглянути її роботи, але "начальства", сказали, вже немає. У плані роботи центру на жовтень зайнято лише 6 днів. Концерти, відеопрограми, художня фотовиставка. Можливо, нам не пощастило, але сьогоднішньої, вируючої і зболеної України, яку не розуміють багато росіян через викривлену інформацію, що з'являється в їхній пресі, в цьому ошатному приміщенні немає і до кінця принаймні жовтня не буде. А шкода, бо навіть ідея, яка в запалі розмови з'явилася у Василя Михайловича про те, що "було б добре, якби коли-небудь перекрили під'їзди до Арбату, бо до УКЦ приїхав пообідати Президент України", не видається надмірною: чим погана українська кухня, яка може смаком і якістю підтримувати свій бренд і приваблювати сюди людей не тільки з України? Тим більше, що на Арбаті численні кафе якраз і репрезентують національні кухні.

 

Коли ми поцікавилися, на яку допомогу української влади розраховує голова Ради ОУР та ФНКА "Українці Росії", він відповів двома словами - небайдужим ставленням.- Нам не потрібні гроші, - наголосив Василь Дума. - Ми їх знайдемо в Росії. Ми спрямовуємо нині свої зусилля на вироблення статуту, правил нашої гри, на об'єднання розкиданих на величезній території розрізнених національних утворень. Ми робитимемо все залежне від нас на федеральному рівні, хоч робота ця, переконаний, важча, ніж ми всі собі уявляємо.

 

Я не тішу себе особливими ілюзіями за умов, коли люди соромляться своєї національності. Ми справедливо нарікаємо, що на державному рівні в Росії не створено українських шкіл навіть у місцях компактного проживання українців, але правда полягає і в тому, що до тих шкіл часто-густо своїх дітей нашіземляки не поспішать записувати. В тому і полягає наше завдання, щоб не втратити того, що ми маємо, аби повернути українцям самоповагу, бо за нами мільйони і мільйони талановитих, працьовитих людей, наші давні традиції - кращі традиціі співіснування двох великих народів. На мій погляд, у минулому фактично ігнорувалася одна з найвагоміших складових - турбота про розвиток російсько-українських торговельно-економічних зв'язків. Переконаний, лише на цій основі може розвиватися все інше - наука, культура, духовність.

 

Зі свого боку ми шукатимемо і об'єднуватимемо як своїх союзників успішних людей Росії для того, щоб приймалися і виконувалися діючі закони, спрямовані на розвиток відносин наших двох держав у повному обсязі. Крім того, ми повинні об'єднати зусилля з материковою Україною щодо захисту тих сотень тисяч українців, які зараз перебувають на нелегальних заробітках у Москві, часто потрапляючи в кримінальні історії через брак будь-яких своїх людських прав. За ними має бути держава, мають бути структури, які б переправляли гіркі заробітчанські кошти в Україну, аби вони не потрапляли до рук бандитів.

 

Хочу водночас наголосити, що мету і завдання наших федеральних українських громадських об'єднань ми повинні розглядати насамперед як громадяни Росії, але при цьому наша робота вестиметься на користь обох держав, які нам однаково близькі. Ми повинні виконувати роль економічного і культурного моста, який сприятиме розквіту наших держав.

 

... Уже чимало років обговорюється проект закону про закордонне українство, а прийнятий він Верховною Радою лише у другому читанні. Розроблено й Національну програму "Закордонне українство" на період до 2010 року, Концепцію державної політики щодо закордонного українства. Але протягом 14 літ нашої незалежності уряди змінюються з такою частотою, що їм важко встигнути навіть ознайомитися з усіма існуючими програмами і концепціями. Та й "біографія" профільного відомства свідчить про те, що чогось ми недооцінюємо в цьому питанні. Варіювалися його назви, було воно і держкомітетом, і міністерством, а нині - це підрозділ Міністерства культури і туризму, яке і власним проблемам не може зарадити.

 

 А Росія ще десять років тому прийняла державну програму російської політики для держав СНД, за якою підтримувалися російська радіо-і телетрансляція у ближньому зарубіжжі, російська преса і книжка в цих регіонах. Це робилося нібито для російськомовного населення України, яке включає не тільки етнічних росіян, а й українців, які спілкуються російською. І що ця політика була дієвою, ми переконалися на власні очі. А як, власне, могло бути інакше, якщо ми нічого не спромоглися протиставити на захист нашого інформаційного простору?

 

Якби держава була послідовною у своїх діях і засадах роботи з діаспорою, може б, росіяни нас так часто, особливо у передчутті перевиборних баталій, не кусали б за нібито ущемлення прав усього російськомовного населення вУкраїні? Нещодавно навіть на європейському рівні.

 

А тим часом українці Росії готуються до ІV Всесвітнього форуму українців, який відбудеться в Києві і точна дата проведення якого нині визначається, готуються з вірою в те, що українська громада Росії має великий потенціал для згуртування, якого нам усім по обидва боки будь-яких кордонів так часто бракує, для зміцнення її авторитету в державі. Якщо ці сподівання справдяться, тоді з українською діаспорою рахуватимуться і в Росії, і в Україні.

 

"Національний  Альянс"